Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

Камілло

— Камілло! Пусти! — гучно закричала Вікторія, щойно я упіймав її в морі, притискаючи до себе. Вона борсалася, сміялася й водночас обурювалася, намагаючись звільнитися з моїх міцних обіймів. — Пусти мене!

Я лише щиро усміхнувся, відчуваючи, як її тіло напружене в моїх руках. Її шкіра була теплою, а краплі морської води виблискували на сонці.

— Не кричи ти так, — нахилився ближче й прошепотів їй на вухо, від чого вона ще дужче здригнулася. — Я нікуди не збираюсь тебе відпускати. І нічого тобі не зроблю… чесно.

— Минулого разу ти так само казав, — буркнула вона, зиркаючи на мене через плече. — А потім кинув мене у воду! Я більше тобі не повірю!

Я тихо засміявся.

— Справді? — прошепотів я, ще міцніше притискаючи її до себе. Вікторія почала вириватися, Але я міцніше притис її до себе.

Плавно нахилившись, я почав ніжно цілувати її шию, ковзаючи губами нижче, до вологого плеча. Її шкіра відгукнулася легким тремтінням.

— Я ж просто хотів позалицятись до своєї дружини, — мій голос став глибшим, хрипким. Її дихання сповільнилося. Руки, що хвилину тому намагалися відштовхнути мене, безсило опустилися. Я відчув, як вона розслабилась у моїх обіймах. — Все ще не віриш? — тихо прошепотів я, ковзаючи губами вздовж її плеча.

— Гаразд... Я.. — її голос злегка затремтів. — Я... повірю.

Ця коротка пауза... Її зітхання. Я знав, що вона зараз усміхається, хоча не бачив її обличчя. Її серце, як і моє, забилося швидше.

— Це добре, — я повільно випрямився, усміхаючись ще ширше. — Але, даремно.

— Що?!

Одним рухом я підняв її вище й різко нахилив уперед, з силою кидаючи у воду.

— Камілло! !!

Вода з гуркотом закрилася над її головою, а я стояв і сміявся, дивлячись, як вона виринає, обтрушуючи мокре волосся.

— Ти просто… — вона обурено плеснула водою в мій бік. — Ти нестерпний!

— Але ж я твій! — зухвало відповів я, підморгнувши.

Вікторія люто підплила до мене, а бризки води розходилися від її рухів. Я встиг лише відскочити назад, перш ніж вона схопила мене за руку.

— О, тепер ти в мене отримаєш! — пообіцяла вона, плеснувши ще більше води.

— Серйозно? — я знову розсміявся, ухиляючись. — Давай, покажи, на що здатна!

Її очі спалахнули вогником азарту. І цього разу вона не вагаючись кинулася до мене, обхопивши мене за шию. Я впав у воду разом із нею, сміючись крізь бризки.

Вода була теплою, сонце пестило шкіру, а навколо нас — тільки море й безмежне небо. Її сміх змішувався з моїм, її пальці міцно трималися за мене.

— Тепер не відпущу, — шепоче вона, притискаючись до мене.

— І не потрібно, — відповідаю я, накриваючи її вологі губи своїми.

Поцілунок був солоний від моря, гарячий, як саме сонце. І в цю мить я зрозумів: ніяке море не зрівняється з глибиною почуттів, які я відчував до неї. Ми вже навіть не приховує свої почуття. Хоча, напевно, і не дуже приховували й до цього. Вікторія давно спить зі мною в кімнаті, а днями ми майже постійно разом. Вона часто їздить зі мною на тренування, або я навідуюсь до неї в студію.. Власне, напевно всі це вже помітили й почали жартувати, мовляв, «У вас, що новий букетно-цукерковий період?». Ох.. у нас навіть першого не було, а вже новий.

Я відчував, як її дихання змішувалося з моїм, як її руки тремтіли від холоду чи, можливо, від емоцій. Ми стояли у воді, обійнявшись, немов увесь світ зник навколо. Лише хвилі ніжно билися об наші тіла, створюючи навколо нас дивний спокій.

Вікторія тихо зітхнула й трохи відсторонилася, поглянувши на мене. Її очі блищали від сонячного світла й морської води, а губи тремтіли. Я бачив у її погляді все — злість, ніжність, розгубленість і той самий вогник, що спалахував щоразу, коли вона готувалась до виклику.

— Ти все одно не зможеш від мене втекти, — прошепотів я, проводячи пальцями по її мокрому волоссю, що прилипло до обличчя.

Вона хмикнула, плеснувши мене долонею по грудях.

— І не збиралась, — тихо відповіла вона, а я лиш посміхнувся.

Ми стояли в обіймах, і я не міг відвести від неї очей. Її губи були так близько, і я більше не міг цього терпіти. Не роздумуючи, я притягнув її ближче й накрив її губи своїми.

Цей поцілунок був не схожий на попередні. Він був глибоким, гарячим, майже жадібним. Я відчував, як її пальці стискають мої плечі, як вона намагається дихати, але щоразу знову відповідає на мій поцілунок. Море обіймало нас, проте я відчував тільки її. Її смак, її тепло.

Вікторія відсторонилась лише на мить, вдихаючи повітря. Її обличчя було червоним, а очі спалахували.

— І як тепер я маю на тебе сердитись? — прошепотіла вона, дивлячись прямо в очі.

— Ніяк. Тепер тобі доведеться звикати, що я завжди буду поруч.

Вона засміялася, схопила мене за руку й потягнула за собою глибше в море. Ми бігли, розбризкуючи воду навколо, забуваючи про все. Коли ми зупинилися, важко дихаючи, я обійняв її ззаду, притуливши обличчя до її вологого плеча.