Читати книгу - "Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер"

–Чи ж він не гарний? – з благоговінням сказав Мохамед, зупинившись біля під'їзної доріжки. – Його побудував мій батько.

–Не достатньо, щоб за це я заплатила життями своєї родини.

Ці слова поранили Мохамеда. Він і подумати не міг, що поява чужоземки може так сильно змінити його. Вони пройшли всередину, в одній із кімнат два хлопчики гралися. Один був дорослим, шістнадцяти років від народження, кучерявий, чорноокий, смаглявий, копія батька. Другий зовсім маленький, усього три рочки. Побачивши Сієнну, він побіг до неї і з криком: "матусю", міцно обійняв. Ошелешена Сієнна дивилася вниз, на малюка, який охопив її ноги. Мохамед був вражений, не менше за неї.

–Я прошу вибачення, мій син він... не знав матері. – Мохамерд простягнув до сина руки, але той відмовлявся відпускати Сієнну.

–В–все гаразд...

Сієнна погладила хлопчика по голові.

 –Як твоє ім'я? – запитала вона.

–Ірві. – просяяв хлопчик.

–Ірві? – вона посміхнулася. – Який ти гарненький, Ірві.

Хлопчик усміхнувся і на його щоках засяяли ямочки. Мохамед показав гості будинок, місто, познайомив із людьми. Усе це не зворушило Сієнну, і близько не так, як Ірві. Мохамед запропонував їй залишитися до завтра, посилаючись на холодні ночі в пустелі, і небезпеку пересувань за такого розкладу. Сієнну дратувала його чемність, вона не розуміла, чого він від неї хоче. Слуги провели дівчину до ванни й вбрали в ніжно кремові легкі шати, підв'язали два локони в обідок на потилиці й наділи золотий браслет на нижню частину плеча. Сукня їй не подобалася, хоч і була виконана з легких тканин, дівчина розірвала поділ, оголюючи ноги, і зірвала рукави, розшиті бісером. Її дратували ці покої, вона не хотіла залишатися тут, тому вирішила пройтися палацом, сподіваючись знайти вихід. Сієнна крокувала довгими коридорами з позолоченими стінами і стародавніми вазами, усюди пахло ладаном і важкими мускусними парфумами. У кімнатах не було дверей, тільки широкі дверні арки і легкі розписні штори. А якщо щось і нагадувало дверний отвір, то це неодмінно виявлялися різьблені картини на підлогу, що імітували те дороге, що так шукала Сієнна. Хитромудрі ажурні візерунки прикрашали арочні склепіння і колони. Велика кількість мармуру і золота доводила, що місто Мохамеда не бідує. І ще більше підкреслювало, безжальні методи, якими він здобув це золото. Сієнна заплющила очі і згадала розруху рідного міста. Скільки людей, її людей загинуло? Скільки з тих, хто вижив, стали рабами? Сієнна, хитаючи головою, вийшла в одну з арок і опинилася в коридорі, виставленому колонами, вдалині виднілося світло. Вона зробила крок уперед до фонтану зі стінками з білого мармуру. Невже вона вийде на вулицю? На жаль, як би не так, світло вдалині було нічим іншим, як картиною, підсвіченою вогниками свічок. Сієнна пірнула в один із проходів між колонами й опинилася у великій залі. Тут були м'які пуфики, чудової краси килими, кошики з фруктами, що стояли на низьких плетених столиках, і картини в золотих рамках, однак не це привернуло Сієнну.  У самому кінці залу, в невеликому сутінку виднілися високі різьблені, з позолотою двері. Сієнні було байдуже, куди вони ведуть. У замку без дверей – будь–які двері порятунок. Вона торкнулася холодної ручки й потягнула її.   Сієнна вийшла в новий коридор і вилаялася, знову глухий кут, вона вийшла в черговий повитий золотом коридор. Природно, такий променад довго тривати не міг. Після виходу з інших дверей Сієнна заблукала вже на першому повороті, потрапивши в черговий глухий кут, двері–муляж явно здавалися знущанням над дівчиною. Довелося повернутися в коридор і піти іншим шляхом. Вийшла вона в невеликий хол і застигла в одному з прорізів, коли побачила вихід на балкон. У широкій склепінчастій арці сидів чоловік, оповитий димом кальяну, за його спиною розстелявся вид на чорне небо і сірі піщані пагорби пустелі. Мохамед. Сієнна важко зітхнула, круто розвернувшись.

–Далече шлях тримаєш? –запитав він, не обертаючись.

–Якнайдалі від тебе. – через плече кинула вона.

–Прошу, залишся. – сказав він, виринувши з балкона.

–Заради чого, цікаво? – склала руки на грудях Сієнна, повернувшись до нього.

–Мій син.– відповів він, вийшовши на світло свічок.– Боги послали йому тяжку долю: життя без матері. Прошу залишся з ним, не зі мною. Сам я не в силах виховати його належним чином.

–У тебе два сини.– зауважила вона.

–Орей уже досить дорослий. Він застав Арсію, вона подарувала йому материнську любов. А ось Ірві...

 –З чого ти взяв, що я здатна виховати його? – здивувалася Сієнна.

Мохамед пом'явся з ноги на ногу і підняв очі на дівчину. У цьому освітленні тіні пролягли на смаглявому обличчі, і очі виблискували, як онікси під місячним світлом.

–Коли Ірві обійняв тебе... – почав він. – Ти впізнала в ньому когось. Смію тільки припустити, що в тебе були діти?

–Молодший брат. – швидко кинула вона.

Мохамед опустив очі, відчуваючи тягар провини перед дівчиною.

–Ні, ти його не вбив, якщо твої щенячі оченята підсумок подібної думки. – хмикнула вона.– Я сховала його.

–Скільки йому? – запитав Мохамед.

–П'ять. – Сієнна опустила очі, стиснувши руки в кулаки.–І я маю повернутись до нього. Він там сам.