Читати книгу - "Астальдо"

— Ви сказали — майже?

— Я думав, що і тварей, подібних сьогоднішнім, більше не існує, однак…

— Я вдячний вам, воїне Тіліс, ви дали мені привід для роздумів.

Тіліс граційно звівся на ноги:

— О, якби наша розмова була більш витонченою, і приємною для обох, мій князю… Такі огидні речі були б не гідні і спогаду, однак, обставини…

Фіндекано дійсно довго обдумував почуте і зробив висновок, що занадто насолоджуватись перемогою не випадає. Тварі з Ангбанду мали неприємну властивість змінюватись — щоразу Ельдар атакували інакші орки, не схожі на попередніх. Ті орки, котрі вбили Аракано, були схожі на лютих мавп і мали приблизно стільки ж розуму. Орки, з якими Ельдар билися в Дагор Аглареб, відріжнялися від своїх попередників приблизно так, як напіврозумний пес з Валінору від звичайної тутешньої собаки. Орки, яких було знищено сьогодні, були тупими і хижими, але розумними істотами… Їхній командир повів загін у пастку, все так, однак вони діяли цілком розважливо під час розгрому — ті, давні орки, просто або кинулись би навтікача, або бились би з нападниками кожен сам по собі. Фіндекано згадав, як під час Дагор Аглареб, лучники-орки розстрілювали тих своїх вояків, котрі повернули назад. Він тоді не роздивився їх гаразд — задалеко. Може, це якраз і були тварі, подібні тим, про яких оповідав Тіліс. А може, Морінготто використовує їх як воєвод, cano … Посланник, котрий приніс Макалауре косу Руссандола… Посланник на gauri з-під Барад-Ейтель… Хто там особливо роздивлявся, який він з виду… «Командир Игир»… Ну, той більше нагадував оцих, що сьогодні… Може спробувати розпитати Майтімо — він міг щось бачити… Ні, Майтімо не можна… Але ж потрібно знати, що за нечисть вилізе з-за брами Ангбанду наступного разу… Може, з ними вже не пройде такий доволі простий хід, як оця військова хитрість з відпочивальниками.

— Ти є таким задумливим, meldo… Адже ми перемогли…

Очі кольору морської хвилі… Еріен…

— Перемогли, vanimelde… А як інакше?

Черговий літній Сонцестав відзначали ще і як сто п’ятдесят п’ятиліття приходу Нолдор до Ендоре. В Ломіоні гралося безліч весіль — Алмареа нарешті вдягнув золотого персня на пальчик милої Еленіель, Мірімон теж пошлюбив одну з нолдорських красунь, те саме зробив Елеммакіл, а особливо здивував всіх Синьагіл — до нього з Егларесту приїхала Ласселанте, котра вся сяяла вродою і коханням. Про їхні швидкісні заручини, котрі одразу ж змінилися злюбом, пліткував весь Ломіон.

На цьому барвистому тлі княже весілля стало лише додатком для загальної пишноти. Хоча до Ломіону прибув Великий Князь Нолдор, а з Гімрінгу, Дортоніону та Нарготронду — інші нолдорські князі, Ломіон, котрий став містом закоханих, звертав на гостей значно менше уваги, ніж будь-якого іншого дня. Хоча приїзд «самого Маглора» таки став визначною подією — почути Золотий Голос Тіріону вдавалося не так уже і часто.

Еріен змусила Руссандола сісти поряд і позирала на нього з тихою вдячністю. Рудий насмішник цього разу не жартував над панною, твердий вигин його вуст пом’якшав, а очі світилися лагідним світлом. Фіндекано дивився на свою подругу, радів присутньости побратима і з насолодою слухав пісні Макалауре про недосяжну, неземну любов, яка все ж таки навідує Ельда…

Тільки одне псувало радість свята — відсутність Туракано та Арельде… Майтімо привіз з собою всіх своїх братів, Шалену Трійцю теж, і вони — на диво — нічого не накоїли, навіть Куруфінве. Фінарато прибув разом з Артаресто та його жоною-Синде. З Доріату примчала Артаніс, а з Дортоніону — Айканаро, котрий довго вибачався за відсутність Ангарато, який подався в степ зі своїми вивідачами. Єдиними, хто не вшанував своєю присутністю весілля князя Дор-Ломіну, були його рідні брат і сестра. Мовчав і палантир таємничого Ондолінде.

Фіндекано здавалося, що всі це помітили, що Феанаріони потиху посміюються над ним, а Фінарато дивиться з жалістю. Він заздрив батькові — князь Нолофінве наче не помічав відсутньости сина та доньки на святі, яке вшанували своєю присутністю навіть колишні неприятелі.

Він сидів на чолі столу, стискаючи долоню коханої, і дивився в залу, дивився, як танцюють Квенді Дор-Ломіну, та прохані гості. Майтімо давно вже підхопився з-за столу — рудого Феанаріона оточив цілий віночок дів-Нолдіе, і він кружляв з ними в танку Сонцеставу, дзвінко сміючись. Панни дивились на Майтімо захопленими очима, а їхні гострі вушка просто таки ворушились від бажання почути обіцяну ним оповідку.

— О, князю Нельяфінве, адже ви обіцяли…

— Милий Нельо, ну будь ласка…

— Коли мене аж так просять панни — то я не можу утриматись, щоб не оповісти щиру правду, — Майтімо ґречно подав лівицю одній з панянок, але на тій руці, сміючись, повисло одразу троє, - О, можна і з того боку — моя срібна правиця витримає ще стількох.

Панни оточили його кільцем, відтягнувши з середини зали до столів. Руссандол підморгнув Фіндекано і повернувся до своїх слухачок.

— Милі діви, все Ендоре знає, що ми, Перший Дім, є особами зверхніми і лютими… Особливо я — бо я рудий, а про лютість рудих ходять легенди. Я такий лютий, що орки помирають зі страху, тільки почувши про Руссандола.

— О, ви чудовий воїн…

— Перший мечник Порубіжжя…

— Але ви хотіли оповісти про панну з Доріату…

— Про ту пихату панну, котра вас відштовхнула…

— О, яка зарозумілість, жодна з нас ніколи б…

— Милі діви, — мовив Майтімо, — знову поговір все переплутав. Не вона мене відштовхнула, а я її…

— О, невже таке можливо?

— Тоді ми будували замок, милі панни, і поспішали так, ніби орки вже лізли до нашої брами. Я працював — оскільки будівництво вимагає обох рук, то я знайшов вихід: я місив ногами розчин. І тут, в розпалі цієї необхідної, але вкрай невитонченої справи до мене підбігає вістовий і говорить, що до мене прибули відвідувачі. «Прибула панна — говорить мені Морнемир, — панна з Доріату».

В Доріаті у мене немає приятельок, окрім Артаніс… Моя найулюбленіша сестра — он вона дивиться на мене, немов цілиться з лука… Я і подумав, що прибула вона — чергового разу викликати мене на двобій…

— Руссандоле, — сказала Артаніс лагідно, — якби я насправді викликала тебе на двобій…

— То я поліг би від погляду твоїх прекрасних очей, сестричко… І ось, у передчутті поєдинку, я збігаю по сходах, весь перемазаний розчином і тиньком, і бачу перед собою срібноволосу Синде — зразок витонченості і пристойності — в супроводі загону лучників. Панна