Читати книгу - "Вершник без голови"

— Лу!

— Що, батьку?

— Я маю до тебе одне прохання.

— Яке, батьку?

— Ти знаєш, що твій двоюрідний брат Кас кохав тебе. Він ладен умерти за тебе. Та йдеться не про те — він хоче з тобою одружитись.

— Але я не хочу одружуватися з ним. Ні, батьку, краще я помру! Зухвалий негідник! Я розумію, що це означає. І чому він переказує своє освідчення тобою? То можеш сказати йому, що я скоріш подамся в дику прерію і зароблятиму собі на хліб, ловлячи диких коней! Так і скажи!

— Подумай, дочко! Ти, мабуть, не знаєш…

— Що ти боржник мого прекрасного кузена? Я все знаю, любий тату. Але знаю й те, що ти Вудлі Пойндекстер, а я твоя дочка.

Хоч який був тонкий цей натяк, але справив сподіваний вплив. У душі плантатора спалахнула колишня гордість, і він відказав:

— Луїзо, люба! Як ти схожа на свою матір! А я сумнівався в тобі. Пробач, моя благородна дитино. Забудьмо те, що було. Роби як знаєш. Коли хочеш — відмов йому.

Розділ LXXXV

ДОБРИЙ КУЗЕН

Луїза Пойндекстер не забарилася скористатись батьковим дозволом. Не минуло й півгодини, як Колхаун дістав рішучу відмову.

Відставний капітан сватався уже втрете. Щоправда, перші два рази не так прямо, а більше натяками й недомовками.

Третій раз мав бути останнім — про це свідчила Луїзина відповідь. То було коротке «ні», підкріплене таким самим коротким і промовистим «ніколи». Молода креолка сказала це навпростець, без зайвих церемоній і вибачень.

Її відмова начебто не здивувала Колхауна. Певно, саме такої відповіді він і чекав. Не виявив він і звичайного за таких обставин смутку чи розпачу. Обличчя його лишалося незворушне й навіть не поблідло. Він стояв перед двоюрідною сестрою, мов ягуар, що завмер перед стрибком на свою жертву. Очі його ніби говорили: «Зараз ти в мене заспіваєш іншої».

Та сказав він ось що:

— Ти серйозно, Лу?

— Авжеж, сер. Хіба схоже, що я говорю жартома?

— Ти говориш так, наче не завдала собі клопоту подумати.

— Про що?

- 'Багато про що.

— Скажи мені!

— Ну, по-перше, про те, як я тебе кохаю. Вона промовчала.

— Я так тебе кохаю, — провадив він, чи то пояснюючи, чи то благаючи, — так кохаю, Лу, як ще ніхто нікого не кохав. Це кохання може згасити тільки моя смерть. Твоя його не згасить. Він замовк, але відповіді не було.

— Дарма розказувати тобі історію мого кохання. Воно зродилося того самого дня й тієї самої години, як я вперше побачив тебе. Не скажу, що я кохав тебе дедалі дужче, ні, дужче кохати просто неможливо. Не знаю, чи пам'ятаєш ти, як я приїхав тоді в дім твого батька, шість років тому. Я зліз з коня, і ти запросила мене прогулятися з тобою по саду, поки подадуть обід. Ти була тоді зовсім дівчинкою, Лу, але вже такою красунею, як тепер. Коли ти взяла мене за руку й повела доріжкою під деревами, ти, звісно, й гадки не мала, що дотик твоїх пальчиків збудив у мені дивний трепет, а твоя мила балачка залишила в моєму серці такий глибокий слід, що його не могли стерти ні час, ні відстань, ні навіть гуляще життя.

Луїза слухала його мовчки, але вже не так байдужно, як перше. Та й яку б жінку не зворушили ті красномовні, палкі й солодкі для жіночого вуха слова! Отож і в погляді молодої креолки засвітилося коли й не схвалення, то принаймні співчуття. Але вона й далі мовчала.

Колхаун заговорив знову:

— Атож, Лу, я кажу щиру правду. Я спробував усі ті засоби. Шість років — цілком достатній час. Від Міссісіпі до Мексики — чимала відстань, а я поїхав туди тільки для того, щоб забути тебе. Та й це було марно, і, повернувшись, я вкинувся в гульню. Новий Орлеан добре все те знає… Я не запевнятиму тебе, ніби моє почуття стало ще сильніше від того, що я намагався його придушити. Ні, я вже казав, що сильнішого просто не може бути. З тієї хвилини, як ти взяла мене за руку й назвала кузеном — та ще й гарним кузеном, Лу! — від тієї самої хвилини воно палало в мені з однаковою силою. А як і пригасало, то хіба лиш тоді, коли з ревнощів я так ненавидів тебе, атож, так ненавидів, що ладен був убити!

— Бог з тобою, капітане Колхауне! Що це за дикі вигадки? Безглуздя якесь!

— А проте я кажу правду. Часом я так тебе ревнував, що насилу стримував себе. Але почуттів своїх стримати не міг, ти це знаєш.

— На жаль, кузене, я не можу нічого зарадити. Я ніколи не давала тобі приводу думати…

— Я знаю, що ти хочеш сказати, можеш і не доказувати. За тебе докажу я сам: «думати, що я кохаю тебе». Ось слова, які ти хотіла сказати. А я й не думав. І не закидаю тобі, ніби ти зваблювала мене. Не ти в цьому винна. Винен Бог, що наділив тебе такою вродою, або ж диявол, який надав мені побачити її.

— Те, що ти кажеш, тільки завдає мені болю. Та не думаю, щоб ти хотів улестити мене. Надто серйозно ти говориш. Але повір, кузене Кассію, усе це химери, і ти легко їх позбудешся. Є інші жінки, куди вродливіші за мене, і не одна з них рада була б почути такі слова. Чому б тобі не звернути свій погляд на них?

— Чому? — гірко, з притиском перепитав Колхаун. — Марне запитання!

— Ні, не марне, і я повторюю його. Куди марніше твоє захоплення мною. Мушу тобі щиро сказати, Кассію: я не кохаю і не можу покохати тебе.

— То ти не хочеш стати моєю дружиною?

— Оце таки марне запитання. Я ж сказала, що не кохаю тебе. Хіба цього не досить?

— А я сказав, що я тебе кохаю. І це одна з причин, чому я хочу одружитися з тобою. Але є ще й інші. Хочеш послухати?

При останніх словах з обличчя Колхауна зник благальний вираз. Тепер він знов скидався на ягуара перед стрибком.

— Ти сказав, що є й інші причини. Назви їх, не соромся. Я не боюсь нічого.

— Он як? — насмішкувато мовив він. — Не боїшся?

— Не знаю, чого б мені боятися. А що, хіба є чого?

— Я не кажу —