Читати книгу - "Вершник без голови"

— То я хочу знати. Все, що стосується батька, так само стосується й мене. Я його дочка і тепер, на жаль, єдина дитина… Говори далі, кузене Кассію! Що там за хмара над нами нависла?

— Не хмара, Лу, а серйозна і цілком реальна небезпека. Лихо, з яким йому вже несила боротися. Ти змушуєш мене говорити про речі, яких тобі краще б не знати.

— Та невже? Помиляєшся, кузене Касе. Я вже знаю про ті речі. Мені відомо, що мій батько весь у боргах і що заборгував він тобі. Та й як мені було цього не зрозуміти? З твоєї бундючної поведінки в домі, з хазяйського тону, яким ти говориш при слугах, навіть вони вже здогадалися, що тут щось не те. Ти — власник Каса-дель-Корво, я це знаю. Але я — не твоя власність! Ця смілива відповідь збила з Колхауна пиху. Козир, на який він розраховував, явно не обіцяв виграшу, і відставний капітан притримав його. Він мав у руках ще сильніший козир і тут-таки виклав його.

— Он як! — глузливо сказав він. — Ну що ж, коли я й не владний над твоїм серцем, то твоє щастя — в моїй владі. Я знаю того ницого негідника, через якого ти мені відмовила…

— Про кого це ти?

— Яке святе невідання!

— Цього разу справді. Та коли під негідником ти маєш на думці себе, то з цим я згодна. Визначення надто точне, і помилитися важко.

— Нехай так! — відказав Колхаун, аж побагровівши з люті, але ще стримуючи себе. — А коли вже ти маєш мене за таке ніщо, то навряд чи твоя думка про мене зміниться на краще, коли я скажу, що збираюся зробити з тобою!

— Зробити зі мною? Чи не надто ти зарозумілий, кузене Касе? Ти говориш так, наче я твоя служниця чи рабиня. А до цього далеко.

Колхаун аж зіщулився від цієї гнівної одповіді, але промовчав.

— Схаменися! — провадила Луїза. — Що це за погрози? Ану скажи, що ти збираєшся зі мною зробити? Я хочу знати.

— Дізнаєшся.

— Ні, скажи! Виженеш мене в прерію чи зашлеш у монастир? А може, замкнеш у в'язницю?

— Ну, тобі б напевне сподобалося, якби тебе замкнули там разом із…

— Кажи ж бо! Яка буде моя доля? Я з нетерпінням чекаю присуду.

— Не поспішай. Перша дія відбудеться завтра.

— Так скоро? А можу я спитати — де?

— В суді.

— Як вас розуміти, сер?

— Ти станеш перед суддею і присяжними.

— Ви собі можете жартувати, капітане Колхауне. Але дозвольте вам сказати, лцо мені не до душі такі жарти…

— Де ж пак, жарти! Я кажу те, що є. Завтра починається суд, і містер Моріс Джеральд, — чи Мак- Свинні, чи О'Кнуррі, чи яке там його ірландське прізвисько, — стане перед суддею як обвинувачений у справі про вбивство твого брата.

— Це брехня! Моріс Джеральд не…

— Не вбивав його, ти хочеш сказати? Атож, звинувачення ще треба довести. І воно буде доведене,

і вирішальні докази про нього суд почує з твоїх-таки уст, на превелику втіху присяжних.

Великі, наче в газелі, очі молодої креолки ще дужче розширились. Та й дивилася вона на співрозмовника так само, як дивиться злякана газель: зі страхом, подивом і німим запитанням.

Минуло не менш як десять секунд, поки вона здобулася на слово. У голові в неї роїлися думки, здогади, страхи, підозри.

— Я не розумію, до чого ти ведеш, — нарешті озвалася вона. — Ти кажеш, мене викличуть на суд. Навіщо? Хоч я й сестра того, кого… але ж я нічого не знаю… не можу нічого додати до того, що відомо всім.

— Ні, можеш, та ще й чимало. Далеко не всім відомо, що в ніч убивства ти призначила побачення в глухому кінці саду. Не знають люди й про те, що сталося під час цього таємного побачення. Як Генрі урвав його; як він розлютився від думки про ганьбу, що впала не тільки на його сестру, а й на всю родину, і погрожував убити винуватця; як йому завадило здійснити цю погрозу тільки втручання жінки, підло звабленої тим негідником… Не знають вони й що було далі: як Генрі здуру подався слідом за тим паскудним ірландським собакою і що він мав на думці. Свідками цього були тільки двоє.

— Двоє? Хто? — спитала Луїза машинально і через те майже спокійно.

Відповідь на її запитання була не менш холоднокровна:

— Один був Кассій Колхаун, друга — Луїза Пойндекстер.

Вона не здригнулася. Навіть не дала взнаки, що здивована. Те, що було вже сказано, підготувало її й до цього*. Отож вона тільки мовила з викликом:

— Ну?

— Ну? — луною повторив Колхаун. — Сподіваюсь, тепер ти розумієш мене?

— Не більше, ніж досі.

— Хочеш, щоб я пояснив докладніше,?

— Як вам буде завгодно, сер.

— Тоді поясню. Слухай, Лу, є лиш один спосіб урятувати твого батька від злиднів, а тебе від ганьби. Ти розумієш, про що я кажу?

— Так, це я розумію.

— І тепер ти мені не відмовиш?

— Тепер — ще певніше, ніж будь-коли!

— Гаразд, коли так! Отже, завтра, — і клянуся Богом, це не пусті слова! — завтра ти станеш перед судом як свідок.

— Підлий шпигун! Куди завгодно, аби не бачити тебе! Геть з моїх очей! Зараз же геть, бо гукну батька!

— Не завдавай собі зайвого клопоту. Я не обтяжуватиму тебе далі своїм товариством, коли воно тобі таке осоружне. Тільки раджу подумати як слід. Може, завтра, ще до початку суду, ти визнаєш за краще змінити своє рішення. А як зміниш, то не забудь сповістити про це мене, щоб я встиг спинити виклик. На добраніч, Лу! Я засну з думкою про тебе.

З цими глузливими словами, майже однаково гіркими й для нього, й для співрозмовниці, Колхаун швидко вийшов з кімнати, і вигляд у нього був не так переможний, як провинний.

Луїза дослухалася, аж поки його хода завмерла в кінці довгого коридора. А тоді, ніби нараз утративши гордий і гнівний дух, що підтримував її досі, безпорадно опустилася в крісло. Притиснувши руки до грудей, вона силкувалася вгамувати лункі удари серця, що його дужче, ніж будь-коли раніше, краяв страх.

Розділ LXXXVI

ТЕХАСЬКИЙ СУД

Настає ранок нового дня. Рожева вранішня зоря, здіймаючись із морських хвиль, посилає свою лагідну усмішку преріям Техасу. Її рожеве проміння пестливо торкається білих піщаних дюн на березі Мексиканської затоки і майже в ту ж мить осяває прапор прикордонного форту Індж, що лежить за