Читати книгу - "Мир хатам, війна палацам"

Киваючи головою праворуч і ліворуч, Керенський вскочив у машину, шофер — відомий автомобіліст–рекордсмен, небіж мільйонера Рябушинського, — дав газ, — і машина покотила.

— Моє поважання, — сказав штабс–капітан Муравйов, блиснувши несамовитими очима до професора Грушевського. — Це ваше домище на п'ять поверхів на Бібіковському бульварі? І на Паньківській — теж ваші будинки? Начувайтесь: коли б німці посунули на Київ, ваші будинки — найкращі прицільні пункти!

Керенський виїхав зразу — експрес рушив, тільки його нога ступила на приступку салон–вагона. Перед обідом він виступив з промовою на вокзалі в Фастові, після обіду — перед залізничниками Козятина, надвечір прибув у Житомир — у ставку Південно–Західного фронту. Але над ранок він був уже в Проскурові і зразу подався аж за Тернопіль.

Звідси — за планом Керенського — і мав початись генеральний наступ тисячокілометрового фронту. Втім, план наступу був розроблений ще в ставці царя Миколи Другого.

В путі слідування теж не все було гаразд.

Керенському доводилось виходити з вагона і виголошувати промови мало не на кожній залізничній станції.

Справа в тому, що назустріч посувались состави з фронту, і були то переважно порожняки, які, закинувши на позиції вогньовий та харчовий припас, повертались за черговою порцією поживи для ненажерливого черева війни. Вагони поїздів, дарма що порожні, були запломбовані. Одначе на дахах вагонів було людно і тісно: солдати кидали фронт, солдати не бажали далі воювати. До того ж пішла чутка, що поміщицьку землю таки зразу почнуть ділити, і солдати–хлібороби поспішали додому чимдуж, щоб землячків–фронтовиків знову не скривдили «вольні».

Експрес підкочував до чергової станції і неодмінно на цій черговій станції вже чекав під семафором ешелон–порожняк з дезертирами. Керенський виходив на приступку свого салон–вагона і відкривав мітинг.

Він казав:

— Здрастуйте, солдати революції!

Дезертири понуро позирали з своїх дахів. їм остобісіло чекати зустрічного, щоб відкрився семафор, а говорили–балакали до них вже десятки агітаторів — і своїх, і приїжджих.

— Солдати революції! До вас моє слово!

Дезертири дивились скоса і мовчали.

— Старая власть пала, и обновленная Россия воспрянула от ига рабства и насилия…

— А хто він такий буде? — підштовхували дезертири один одного ліктем. — Від якогось начальства, чи сам від себе? Гей, ти чуєш, ад'ютант! Хто це такий, котрий язиком меле?

Почувши, що перед ними своєю власною персоною міністр Керенський, дезертири наважувались сплигнути вниз.

— Солдати! Війну почали царі, і народи за неї не відповідають!..

Перед приступкою салон–вагона вже тиснувся чималий натовп: мовилося ж про війну, а це варто послухати, — про що ж більше й слухати, як не про війну та землю?

— Але війна все–таки факт, і цього кричущого факту не закреслити розчерком пера! Ми її не починали, але нам доводиться її закінчувати…

— Вірно! — гукав натовп дезертирів одностайно. — Кінчати з війною! Та ми вже з нею, либонь, покінчили…

Але Керенський тримав руку за бортом френча і казав:

— В ім'я захисту здобутків революції ми повинні довести війну до славного, переможного кінця…

— А які там такі здобутки? — гукав хтось із гурту. — Питаюся, які тамті здобутки для мужика?…

Тоді Керенський простягав руку вперед:

— Ім'ям революції закликаю вас повернутися на фронт і йти в бій на лютого ворога революції — німецький імперіалізм! Хай живе революція!

Дезертири починали сунути геть, хто куди.

Це були солдати–фронтовики, три роки вони міряли своїми ногами поля бойовищ, гнили в окопах і сьорбали сухий борщ. Вони мерщій лізли по своїх дахах і гукали до паровоза:

— Крути, Гаврило! Хлопці, та перекиньте ви того семафора!

Тоді Керенський закривав мітинг і зникав у салон–вагоні.

Ту ж мить сурмила труба — і з теплушок, причеплених до салон–вагона, висипали з гвинтівками в руках ударниці батальйону смерті прапорщика Бочкарьової під орудою штабс–капітана Муравйова.

Дезертири були беззбройні, а батальйонерки штовхали прикладами і верещали, як