Читати книгу - "Вітри сподівань"

До цього часу не було видно ані ворога, ані своїх союзників, і численне військо стояло собі тихо та мирно, не підозрюючи своєї вражаючої чисельності. Тепер над полками здіймався гамір, що своєю незбагненністю й сутністю походження змушував стискатися серця навіть у бувалих воїнів. Почулися гортанні окрики татарських мурз, і величезне військо почало розростатися в бік міста, заповнюючи зелені луки страшною чорнотою. Війську Хмельницького жодних наказів не надходило, і Титикало разом зі своєю сотнею дивився, як татари наближаються до оборони поляків. Не поспішаючи, військо Тугай-бея сунуло вперед, а з боку ляхів не було чути жодного пострілу. Та коли вони наблизилися на відстань досягнення гарматних ядер, клуби чорного диму враз піднялися над польськими редутами і ядра почали рвати живе тіло татарських лав. «Алла! Алла!» — татарський клич тисячоголоссям заполонив, здавалося, весь світ. Та коли передні лави наблизились до шанців, рушничний вогонь звалив з коней сотні верхівців. На розкислих луках низькорослі татарські коні не могли швидко досягнути шанців і незграбно борсались перед прицільними залпами польських стрільців.

— Зараз і ми підемо! — крикнув до своїх Титикало, схвильовано поглядаючи, як злагоджено відбиваються поляки.

Звідусіль покотилися закличні голоси: «Повстанці, вперед! За віру православну!» — і Лисенківський та Нечаївський курені пішли на таран разом з повстанцями, озброєними чим попало. Верхове військо залишалося на місці, дотримуючись якогось військового задуму Богдана Хмельницького. Те ж саме сталося і з повстанцями та курінними козаками, що наступали в іншому порядку. Спочатку їх шматували гарматними ядрами, далі — залпами з рушниць, а потім проти них пішла верхова хоругва. Деякі завзяті повстанці досягли шанців, але в рукопашному бою були перебиті. Почулися залізні голоси сотенних козацьких верхових полків — і сотня шаргородців нестримною лавою помчала назустріч польським драгунам. Полки повстанців застигли, збившись купами, пропускаючи повз себе навстріч драгунам козацьких вершників. Сотня шаргородців зіткнулась посеред поля з драгунами, і Титикало заволав:

— Хлопці, заради наших братів, сотника — смерть за смерть!

Поряд Ілька завзято рубалися Колодій, Лінський, Чачет, Палько. Звиклі до січі та злагоджені в діях, вони швидко «очистили» собі шлях уперед та почали пробиватися до польських шанців. Шаргородці билися в складі Миргородського полку під проводом полковника Гладкого, і Титикало бачив прапор полку, який весь час просувався вперед.

— Шаргородці, не відставати! Тримайте ряди, рівняйтесь на прапор! — лунав голос сотенного Гануса.

Почулися збуджені голоси шаргородців: «Чуємо, разом йдемо! Не схибимо перед миргородцями!» Коли козаки майже досягли шанців, на поле вискочило дві-три сотні королівських гвардійців, яких король завжди тримав при собі. На них був яскравий одяг, коні значною статурою відрізнялися від козацьких, бо мали довгі ноги. Гвардійці й самі були високого зросту, а на конях та ще з довгими шаблями мали грізний вигляд. «Б’ємо й червоних! Шаргородці, гуртом нападайте!» З новою силою заляскотіли шаблі, і десятці Титикала зараз же було непереливки. Дужі гвардійці спочатку потіснили шаргородців, козаки почали валитися з коней. Та в цей час задзвонили церковні дзвони православної церкви, яка була в місті, й звідти почулися переможні вигуки козаків і забахкали гармати. Ядра розривалися на польських шанцях та позад них. Гвардійців короля це збентежило, і їхній войовничий запал почав стихати. Титикало, відчувши зміну у настрої дужих королівських гвардійців, закричав:

— Шаргородці, піддаймо ляхам червоногрудим!

Веселіше відгукнулись козаки, заляскали пістолі, шаргородці «утихомирювали» занадто дужих гвардійців, і ті позадкували під захист своїх шанців.

Ілько зіткнувся у двобої з немолодим, але дужим, з мужнім обличчям ляхом. Вони вдвох, зчепившись та не звертаючи уваги на те, що діється довкола, нещадно рубалися шаблями. Товариші відтіснили ляхів назад, а тут билися двоє дужих статурою та войовничим умінням супротивників, які шаблями доводили свою перевагу, і їх могла роз’єднати тільки нагла смерть. Обоє, можливо, вже й жалкували, що доля звела їх один проти одного в рівновазі могутності, та вже було запізно. Вершники, позмагавшись у ближній бійці, розійшлись півколом і, постоявши хвильку, свердлячи очима один одного, приострожили коней, зближаючись неспішним клусом. Перед зіткненням Титикало намірився заколоти ворога прямим ударом шаблі, та вона сковзнула лезом ворожої рапіри, а її гостряк ледве не досяг Ількового горла. Знову вороги розійшлися, не досягши своєї мети. Титикало припустив коня на ворога, скрегочучи зубами від напруження, а його шабля, немов блискавка, закружляла над головою, відбиваючи сонце, яке нараз визирнуло з-за хмар. Гвардієць також приострожив свого бахмата, і двоє ворогів, немов чорні круки, помчали, шукаючи собі перемоги або смерті. Титикало випростався в сідлі і перед зіткненням, нахиливши тіло вперед на татарський манер, викинув руку з шаблею далеко вперед. Відчув, як шабля пронизала щось піддатливе, а в самого в цю хвильку запекло побіля шиї. Коні знову розбіглися врізнобіч, і Ілько, озирнувшись, побачив, що гвардієць робить тепер значно ширше коло, готуючись до атаки. Відчув на шиї пекельний біль і, побачивши, як на шию коня крапотить його кров, поквапився повернути свою Опуку. Обидва поранені, супротивники поспішали завершити двобій до того, як почнуть танути сили від втрати крові. Цього разу вони помчали вчвал. Звитяга або смерть! — було на їхніх обличчях.

На мить їхні очі стрілися поглядами, повними шалу та жадоби побачити скоріше смерть ненависного супротивника. Титикало намірявся використати те метке завзяття, з яким вони змагалися у дружній борні з побратимом Голотою. Сидячи високо в сідлі, він нібито знову хотів повторити тогоразовий випад, але в останню мить пірнув униз, і ворожа рапіра пронизала порожнє місце. Шабля Ілька таки знайшла слабке місце і розсікла всією своєю міцністю