Читати книгу - "Повернутися дощем"

Насті стало зовсім зле. Лише вчора вони з Вадимом давали свідчення в СБУ, і жодна людина про це не знала. Виходить, є витік інформації? І не зовсім правдивої, а перекрученої. Вона задихалася від потоку бруду і неправди, який лився на неї. З шаленою швидкістю одна одну змінювали картинки пережитого жахіття в полоні, і від цього в голові запаморочилося. Ліда ще говорила, але Настя вже нічого не чула. Тонка ниточка з клубка життя, за яку вона вхопилася, враз обірвалася, і тепер вона дивилася на цей несправедливий світ розгубленими очима. Люди кричали з місць, одні на захист Насті, інші підтримали Ліду. За мить збори перетворилися на ґвалт, де ніхто нікого не чув, члени організації хапали зі столу папір і писали заяви про вихід з «Оновленого Сходу».

На Настю вже ніхто не звертав уваги, і вона тихенько, тримаючись за стіну, вийшла надвір. Вітер охолодив палаюче обличчя. Настя побігла додому, простоволоса і розхристана, вона бігла вулицями, ніби намагаючись обмитися під мокрим снігом від того лайна, яке вилили їй на голову. Вона забігла додому і кинулася в обійми матері.

— Мамо, мамочко, я так більше не можу! — сказала вона, важко дихаючи. — Забери мене звідси, прошу тебе!

— Господи! Що трапилося?!

— Я потім тобі все розповім. Скажи, чому так? Чим я завинила перед ними? — Настя трясла матір за плечі.

Богдана Стефанівна дала Насті води. Вона не розуміла, що трапилося, але бачила, що хтось образив доньку і вона у відчаї.

— Ти мене забереш звідси? — спитала Настя.

Її зуби цокотіли, і вона трусилася в лихоманці.

— Звичайно, доню! Куди ти хочеш? До мене в село?

— Ні! Подалі звідси! Я не хочу тут залишатися ні хвилини! Я так любила це місто, тепер ненавиджу!

— Куди ж ми поїдемо?

— Я хочу в Карпати, — видихнула Настя, — туди, де ти народилася.

— Добре, доню, ми поїдемо.

Сергій Андрійович не встиг дістатися лікарні. Дорогою відчув пекельний біль у грудях й одразу скинув швидкість. Перед очима все захиталося, перетворюючись у суцільну чорну пляму. Сергію Андрійовичу пощастило: його автівка втиснулася «носом» у купу піску на узбіччі й зупинилася. Перехожі помітили це, зазирнули всередину й викликали «швидку».

Сергій Андрійович отямився в лікарні і все згадав. «Трохи не встиг, — подумав, — дорогою стало зле».

Це було вперше, і йому стало страшно. Добре, що все обійшлося і він не потрапив в автокатастрофу, коли міг і сам загинути, й інших скалічити. Треба серйозно поговорити з лікарем і все з’ясувати.

Лікар не забарився. Він увійшов у палату в супроводі молоденької медсестри.

— Доброго дня! — привітався.

— Якщо він добрий, — сказав чоловік.

— Для вас точно, — лікар сів біля ліжка на стілець. — Вам сьогодні пощастило.

— Я вже зрозумів. Що зі мною трапилося? Щось серйозне?

— Не ходитиму навколо, у вас був інфаркт. Дякуйте перехожим, що вчасно викликали допомогу.

— Мене цікавить, скільки часу я тут мушу бути?

— Зараз вам потрібно думати не про це, а про серйозне лікування, — сказав лікар. — Якщо все буде добре, то я вас триматиму два тижні в лікарні.

Сергій Андрійович задумався. Два тижні — занадто багато, щоб відлежувати боки, коли чекає робота.

— А можна швидше? Якщо потрібні дорогі ліки, то не є проблема.

— Проблема не в ліках, а у тому, як ваш організм впорається з хворобою. Перший інфаркт, як перша весняна квітка, за ним може бути наступний. У вас є близькі родичі? Коли вас привезли, ми не знайшли в телефонному списку номерів, які зазвичай стоять першими: «дружина», «син», «донька».

— Родичі? — Сергій Андрійович злегка посміхнувся. — Це не важливо.

— Я б так не сказав, — зітхнув лікар. — Ми продовжимо лікування, а ви подумайте про те, хто зможе про вас подбати у разі чого.

— У разі чого? — перепитав він.

— У разі повторного інфаркту, — уточнив лікар. — Важко сказати, коли він може статися: за місяць, рік, десять чи двадцять років. Одужуйте і ніяких хвилювань!

Лікар пішов, і Сергій Андрійович заплющив очі. Є про що подумати. Поспішаєш і не задумуєшся, що життя може обірватися будь-якої миті. Буденні клопоти не залишають місця для роздумів про життя, яке минає, залишаючи по собі хіба що матеріальні статки. Здається, що хвороби або не для тебе, або не зараз, а десь у далекій старості, та старість підкрадається непомітно і швидко. Складається оманливе враження, що у тебе є сили і здоров’я, а родинне життя все ще попереду. І лише інфаркт, який прихопив зненацька, змушує зрозуміти, що кінець може настати будь-якої хвилини і стане не потрібним матеріальне, заради якого згаяв стільки дорогоцінного часу, так і не встигнувши знайти час для дружини і дітей. Навіщо тоді жив? У чому сенс життя?