Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

Дівчинка була нерухомою, електратор робив таємничі паси, нічого не помічаючи навколо, а іззаду до нього стрімко наближався козак з готовою до бою лискучою шаблею. На його широченній спині ледь ворушилася, так і не знята з плечей, бандура.

Неповороткий час зупинився взагалі.

— Ах, ти, дідько його візьми! — ледь чутно видихнув над вухом Богдана Зоребор. — Що ж він інструмента-то не залишив?! Розіб‘є ж бандуру, їй-бо розіб‘є!

Та й кинувся зненацька вниз, оминаючи нашорошено завмерлого Богдана.

Але якщо Мамай пересувався абсолютно нечутно, плавним хижим бігом, то пихтіння Норильцєва та глухий дзенькіт його кольчуги й акінака чувся, мабуть, аж біля далекої і невидимої „Софії”. Дарт Вейдер спочатку завмер, а потім розпочав повільно обертатися просто до нападників.

Але, як не повільно він це робив, дістатися до нього козак вже не встигав.

— Ах, ти, дурник царя небесного! — з болем вигукнув капітан, кидаючись уперед з такою нестримною силою, що за мить позаду залишилися усі трипільці та козаки усіх можливих та неможливих всесвітів.

А ось кидатись на електратора він не став, просто оминувши його по короткій дузі й схиляючись та прикриваючи собою тіло дівчинки:

— Сніжано, Сніжано, ти мене чуєш?

Донька застогнала, наче уві сні й вичавила, майже не розліплюючи пошерхлих губ:

— Тато?!

— Жива!.. Вона жива, Мамаю! — загорлав капітан, відчуваючи, як рветься на клапті його серце. — Хапайте Вейдера, хапайте! Не давайте йому до мене підійти! І, обернувшись на мить, відчув, як знову важчає та кам‘яніє його серце для того, щоб зірватися й важкою брилою покотитися крізь лискучу вічність: Зоребор з Мамаєм з двох боків наближалися до електратора, але наблизитись впритул вже не встигали. Дарт Вейдер, наче вітряк, махав обома руками, але, на відміну від вітряка, в його швидких рухах був певний сенс. Бо з кожного кристала, з кожної лискучої травинки, до нього линули якісь тіні, згущалися, зростали і перетворювались на невисокі копії Великого й Незнищенного, оточуючи його й відрізаючи капітана з донькою від недосяжних друзів.

— Мама-а-аю!!! Зоребо-о-оре!..

Від крику, здавалось, полускаються усі дзеркала цієї планети, але ставало зрозумілим, що хлопці не зможуть пробитися до джерела цього звуку. Бо все більше й більше зловісних півтораметрових постатей в темно-фіолетових плащах вставало їм на перепоні, ворушачись вже на всьому видимому просторі єдиною чорною масою, над якою височив справжній Дарт Вейдер. І ставало ясним, що знову немає порятунку від доторку того клятого всесвіту, який збігається, збігається в одну точку, і що знову… Знову якась імлиста темрява почала наповнювати тунелі зіниць.

— Сніжанко! — рвучко обернувся капітан до дівчинки, з жахом розуміючи, що вже не бачить її в згуслому мороку.

— Донечко, донечко!!! — зламавшись навпіл, почав він обмацувати землю у себе під ногами, краючи в кров долоні гранями гострих кристалів.

Примружився до болю. Але нічого, окрім тих граней навколо вже видно не було.

Похитнувся, відчуваючи, що втрачає рівновагу і падає просто на гостряки каміння.

А незрозуміла пітьма, стікаючи в зіниці, важкою крижаною порожнечею розпочала наповнювати його мозок.

Темніше… темніше… темніше… Все. Суцільний морок.

Назавжди? І це було останнім, про що встиг подумати Кременчук перед тим, як його жбурнуло в цей самий морок перед самою, зазубленою гострими кристалами, поверхнею.

В очах з‘явилось неясне й каламутне тьмяне марево.

Повільно, але невідворотно, воно світлішало, світлішало, огортаючи Богдана лискучим металевим світлом. Потім в ньому проявились якісь плями, наче в цих місцях щось темне спливало з глибин темно-срібного океану. Капітан застогнав, вдивляючись в ці утворення і за мить зрозумів, що це — лискучі й чомусь геометрично правильні крижинитороси, що нависли над ним та скособоченою „Софією”.

Було тихо-тихо. Аж у вухах дзвеніло ледь чутно. Чи то не у вухах? А в самій голові? В його багатостраждальній голові, до якої слизькою зміюкою розпочала заповзати якась незрозуміла тривога. Не за себе тривога, а за…

Наче дріт зі струмом у декілька сотень воль до капітана доторкнувся — так важко тіпнулось усе його камуфляжноплямисте тіло. Сніжана!.. Богдан аж злетів на негнучкі ноги, нажахано роззираючись в усі боки. І жах отой був круто замішаний на розгубленості. Яким же це чином він отут, біля „Софії”, опинився?!? Адже він згадав, згадав, що перед черговим, дивним і важким, запамороченням їхній апарат розчинився десь у ртутних дзеркалах, а навкруги змикалися лави невеличких, наче казкові гобліни, двійників Дарт Вейдера і хлопці ніяк, ніяк не могли пробитися до капітана.

Хлопці!?..

Погляд побілілих очей Кременчука наштрикнувся на безсило розпластану по землі постать, закуту в тьмяну кольчугу. Біля постаті лежала… лежав… Музичний інструмент лежав з лискучого срібного металу й такими само струнами. Бандура… Бандура Мамая. Яку Норильцєву, значить, вдалося врятувати від фіолетової навали. Її, значить, він врятував, а ось Сніжану…

— С-сученя!!! — вивернув себе Богдан, роблячи ще непевний крок до нерухомого тіла.

Від слабкості капітана кинуло вбік і він, мабуть, впав би, як би щось зі спини не підхопило його під пахви, а щось інше обережно напівобійняло за поперек.

Кременчук мимовільно скосив очі. Вони в нього були вже не побілілими. Почервонілими вони в Богдана Івановича були від люті, що наринула на нього від самого лише вигляду Зоребора та дурнуватої мамаєвої бандури.

— Ти що?! — зойкнула Сонька, наштрикнувшись на погляд капітана. — Що з тобою? І, взагалі, звідки ви тут взялися?!

А Нкса, побачивши знайому кольчугу, вже відпускав поперек капітана і вкрай стривоженим перевальцем біг до Зоребора: — Ігре, Ігре, вставай!..

Хлопець здригнувся і навіть дійсно спробував встати навколішки, хитаючи головою