Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Потім зарядив принтер прозорою плівкою і надрукував знімок. Далі намастив прозорий аркуш клеєм для дерева і чекав дві години, поки клей утворив, висохнувши, прозорий шар. Дуже обережно відклеїв плівку, на якій тепер були в позитиві борозенки відбитка. Далі залишилося тільки вирізати знімок по його контурах, щоб мати змогу в потрібний момент приліпити до пучки власного пальця.
Саме цей фальшивий відбиток і дістав Волокін.із сірникової коробки. Приклав його до вказівного пальця, намагаючись не зім’яти, потім вийшов зі схованки, наче лис. Наблизився до самих воріт. Іще раз швидко перебіг через освітлене коло. Притиснувся до стовпа воріт. Без подиву побачив у пілоні нішу, а в ній меншу заглибину, куди якраз можна було вставити вказівного пальця. То був біометричний замок. Волокін притулив до нього пальця, затуленого чужим відбитком.
Стулки воріт повільно відчинилися.
Перед ним лікарня. Велика будівля триста метрів завдовжки, під величезним сріблястим навісом. Праворуч стояла церква з дзвіницею у формі металевих листків і дерев’яна будівля, що, як він пригадав, була консерваторією, де йому так часто доводилося співати Miserere.
Волокін пройшов іще трохи вперед. Ліворуч майданчик, на якому стояло кілька машин. Інші будівлі, всі дерев’яні, накриті такими собі парасолями з плитки замість звичайного двоскатного даху. Усе це скидалося на курортне село, оточене підстриженими кущами. Лише одна деталь свідчила про зловісний характер цього місця.
Нова огорожа зі сталевого дроту та сторожові вишки з прожекторами, які повільно оберталися й у світлі яких виблискували зубці у формі бритвених лез.
За цією сталевою огорожею билося серце «Колонії».
Зробивши велике коло, він рушив до лікарні. Підійшовши до цієї будівлі з правого боку, Волокін побачив бічні двері. На одвірку був отвір із біометричним замком. Волокін застосував свій відбиток. Двері відчинилися без проблем. Росіянин сказав собі, що Валь-Дувшані справді був однією з чільних осіб «Колонії». Схоже, відбитком його пальця можна було відчинити всі двері.
Волокін увійшов у темний коридор. Поки що він не мав наміру заглиблюватись у лабіринти лікарні, а хотів проникнути на заборонену територію, де жили діти. Ще одні вогнетривкі двері. Ще один біометричний замок. Волокін застосував той самий метод, що й на двох попередніх замках. Він переступив через поріг і фізично відчув, що перетинає кордон. Кордон території, обгородженої сталевим дротом із лезами і наповненої таємницями.
Долинув далекий шум системи кондиціонування повітря. А він усе йшов і йшов. Світло нічників, шарудіння його кроків, яке поглинав лінолеум, одноманітно білі стіни, усе це створювало враження чогось ватяного, анестетичного, майже снодійного. Він не зберіг ніяких спогадів про це місце. Він сюди ніколи не потрапляв під час перебування у «Колонії». Мабуть, саме тому і був досі живий. Дістався до іншого вестибюля. Обернене віддзеркалення першого. Єдина відмінність полягала в тому, що цей простір не був освітлений. Лише омитий місячним сяйвом. Волокін перетнув його, потім без труднощів вийшов. «Зона чистоти». А точніше, «атріум». Тепер йому пригадалися й назви. Будівлі та теплиці були розташовані по дуже широкій овальній дузі, на дні неглибокої долини з пологими схилами. У центрі була велетенська рука, простягнена до неба. У той час ця скульптура вселяла йому жах. Рука, позначена християнським натхненням, але в ній відчувався також таємничий зв’язок із тотемами культури тихоокеанських цивілізацій. З тими світами, в яких правлять могутні духи, Мана. Авжеж, ця дерев’яна долоня, простягнута до небесного склепіння, мала в собі щось поганське, первісне, те, що передувало християнській історії.
Обійшовши скульптуру, Волокін перетнув атріум у напрямку до теплиць, намагаючись ніде не йти по стежці. Його вразило, наскільки м’якою була трава моріжка, по якій він тепер ішов. Це вже була не та коротенька трава степів, що хрускотіла під підошвами, а щось подібне до оксамиту. Ще одна деталь здалася йому дивною: відсутність охоронців і собак. Система стеження була виключно електронною. Не дуже добра новина. Так чи інак, а за ним спостерігають, причому він не має найменшого уявлення, як і звідки.
Волокін увійшов до першої теплиці. Пахощі землі. Запах вологи. Спогад. Його власні руки, дитячі руки, зривають квіти — бо теплиця була наповнена квітами. Він відкинув цей спогад, якого не розумів, і зачекав, коли очі звикнуть до темряви. Зрештою розгледів дві клумби, розділені центральною алеєю.
Певно, тюльпани.
Та вже наступної миті він зрозумів помилку.
Ні, не тюльпани — мак.
На його устах з’явилася посмішка. Люди з «Колонії» на своїй автономній території вирощують опій. Захищений від холоду та сторонніх поглядів. Що відбувалося потім, неважко уявити. Перевезення до Європи під захистом дипломатичної недоторканості. Застосування досвіду вирощування наркотику, набутого в Південній Америці. Астрономічні прибутки «Колонії Асунсьйон».
Коло замкнулося.
Для Волокіна все почалося з наркотику.
Сьогодні вночі все ним і закінчилося.
Він просувався вперед серед вологих пелюсток. Не було сумніву, що теплиці обладнані камерами спостереження. Його можуть схопити будь-якої миті. Та йому було на все начхати. У міру того як він ішов між клумбами, отрута проникала йому в серце. Голод. Ломка. Поклик… Він простягнув руку до маківки. Вона тремтіла… Вона…
Несподівано повсюди в теплиці бризнули струмені води. Повітря вмить перетворилося на густу хмару білої пари. Йому вистачило часу тільки на те, щоб бігцем повернутися до дверей. Уже мокрому.
Він вийшов із теплиці з радісною усмішкою.
То була усмішка тріумфу.
Ці квіти зла мали особливий запах.
Чудовий запах кримінальної відповідальності…
Бо якщо вдасться довести, що «Колонія» вирощує опійний мак, то з’явиться можливість викрити її керівників на міжнародному рівні. Бо незалежно від кордонів вирощування наркотиків заборонено в масштабах усієї планети.
75
Волокін повернувся до лікарні.
Він не мав жодних причин зупинятися на такій добрій дорозі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже», після закриття браузера.