Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Росіянин підійшов до ліфтів. Доторк руки — і хромовані двері відчинилися. У кабіні побачив цифрову клавіатуру. Над нею — пульт управління без жодної увімкненої лампочки. Це було аж надто добре для початку. Щоб увімкнути ліфт, був потрібен код. Він нахилився й побачив, що клавіатура була з літерами. Набрав: miserere.
Пульт управління засвітився, готовий до використання.
Волокін пережив відчуття перемоги, потім одразу його опанувало почуття тривоги. Надто легко. Думка про пастку набула виразної форми в його свідомості. Можливо, він їде саме туди, де його вже чекають…
Ліфт почав опускатися. Перший підвальний поверх. Тиша. Нічники. Ніде нікого. Знову все як по маслу. Він не побачив тут ні білих стін, ані лінолеуму, лише цемент і якісь колби за ґратами. Звернув праворуч. Неспокій посилився. Він уже тут був. Тут страждав. Ще одні вогнетривкі двері. Праворуч біометричний замок. Він притулив пальця, й двері відчинилися.
Музейний зал. У півсутіні можна було розгледіти скляні посудини на стелажах, освітлені ззаду. Наповнені густою рідиною, вони зберігали в собі якісь брунатні речі, волокнисті, органічні. Дивні кущі, що повільно обертались у рожевому світлі.
Людські органи. Волокін не міг упізнати їх, але ці арабески були спеціально оброблені для зберігання. Вони здавалися твердими, кристалізованими, захищеними від гниття. Так ніби їх полакували або покрили пластиком.
Волокін наблизився. Нервові волокна, кістки, тканини… Кольори кожної з частин пропонували всі відтінки системи кровообігу: малинові — для капілярів, яскраво-червоні — для вен, амарантові — для артерій…
Тут стояло тридцять таких посудин. Він подумав про символ віри секти. Уникати новітньої сучасності. Жити поза часом. Це місце не вкладалося в таку схему. Тут, навпаки, був музей майбутнього, де були виставлені фрагменти людського організму — таку анатомічну галерею могли б обладнати представники якої-небудь неземної цивілізації.
Пройшовши поміж стелажами, він побачив за цією першою залою лабораторію для досліджень. Велику кімнату з кількома тамбурами на вході. Скляні стіни. Операційні столи. Вимкнені лампи. А також комп’ютери, пробірки, флакони, центрифуги…
Волокін відзначив, що операційні столи були не зовсім звичайних розмірів. Надто великі — для тварин. Надто малі — для людей. Йому не треба було думати довго. Діти. Досліди секта здійснювала тільки на дітях. На тих, безперечно, які вже відбули мутацію, і їхній змінений голос зробив їх непотрібними. На таких, як Юґо Монестьє, Танґі Візель, Шарль Белон… Скількох іще?
Несподівано Волокін відчув холод, який панував у кімнаті. Він знову подивився на органи, що зберігалися в освітлених скляних колбах. То були людські горла. Гортані. Голосові зв’язки. І зрозумів. Ці органи були видерті з тіла, перш ніж вони стануть нечистими.
Перш ніж вони будуть спотворені гормонами статевої зрілості.
Зі слізьми на очах Волокін простяг руку до однієї з чотиригранних скляних посудин.
Ніби хотів доторкнутися до одного з підвішених коралів.
У цю секунду бризнув пучок світла, оточивши його пальці білим сяйвом.
Він спізнав таке відчуття, ніби його рука також перетворилася на органічний кущ.
— Маючи такі руки, кого ти хотів переконати в тому, що ти сільськогосподарський робітник?
Волокін обернув голову й посміхнувся. До нього наближалося двоє чоловіків у чорних блузах. Він їх упізнав: управитель і один із його церберів.
Діти «Колонії».
Які явно не ухилялися від контакту із сучасними матеріалами. У кожного був у руці автоматичний пістолет МП7 А1, марки «Геклер & Кох». Зброя ближнього бою, призначена для пробивання «твердих» матеріалів, як зазначається у спеціалізованих підручниках. Переклад: людей у куленепробивних жилетах.
Волокін не відповів. У глибині душі він ніколи не сумнівався, що кінець його операції буде саме такий. На що він розраховував, кидаючись у пащу хижака? Він не знайшов відповіді у своїй маленькій голові наркомана-самогубця.
Проте відповідь існувала.
Вона з’явилася з темряви, набувши обрисів знайомого силуету.
Чоловік із сивим волоссям став видимий у задньому освітленні однієї з колб.
— Седрику, дитино моя. Я завжди знав, що ти до нас повернешся.
76
— Я повернувся без свого голосу, — сказав Волокін, сам дивуючись власному спокою. — Але з наміром припинити вашу діяльність.
— Нічого дивного, — відповів Бруно Гартман. — Ти навіть став поліціянтом. Ти завжди плекав, сам того не усвідомлюючи, цей потаємний намір. Повернутися сюди і нас знищити. З одного боку, це трохи безглуздо. З другого — треба віддати належне твоїй хоробрості. — Він усміхнувся. — Ти хоробра дитина, Седрику. Я знав, що рано чи пізно ти станеш для нас джерелом проблем.
— Чому ж ви тоді не вбили мене?
— А в цьому не було ніякого сенсу. Після твоєї втечі ми тебе знайшли. Ти лежав у лікарні, в Мійо. Ми навели довідки. Ти пройшов понад п’ятдесят кілометрів, обпалений, поранений, отупілий. Коли тебе знайшли, ти був у стані шоку. І нічого не пам’ятав, крім свого імені. Ніхто не знав, звідки ти прийшов. Навіщо нам було ризикувати? Адже не існувало ніякого зв’язку між тобою і «Колонією Асунсьйон».
— Ви мене пожаліли?
Волокін запитав це з іронією.
Він усе ще зберігав спокій, який прийшов до нього невідомо звідки.
— Ти був славний хлопець. Але ми ніколи не домоглися б найменшого результату з тобою. Надто впертий, надто хаотичний. Нам не вдалося обернути твою силу на конструктивну зброю. До того ж, коли ти втік, у тебе вже почалася мутація.
Гартман пройшов між колонами, освітленими ззаду. Бридкі органи, що повільно оберталися всередині колб, схожі на невідомі водорості, відкидали відблиски на його непроникне старече обличчя. Він мав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже», після закриття браузера.