Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

— Ну як? — запитав я.

— Слабкий, — Джерард підтягнув стільця і сів біля ліжка. — Хто-небудь, дайте мені клинок — і келих вина. Я досі не випив. І погляньте, чи не залишилося їжі, — я голодний.

Левелла рушила до буфета, а Рендом дістав з полиці за дверима Джерардову зброю.

— Ти збираєшся лишатися тут? — поцікавився Рендом, передаючи йому клинок.

— Так.

— А як тобі ідея перекласти Бранда на краще ліжко?

— Йому добре там, де він лежить. То вже я вирішу, коли його можна переносити. А поки що розпаліть камін. І загасіть кілька свічок.

Рендом кивнув.

— Зараз зроблю, — він підняв ножа, якого Джерард витягнув з боку Бранда, — тонкий стилет, довжина леза котрого не перевищувала сім дюймів. Поклав його на долоню.

— Хто-небудь упізнає це? — запитав він.

— Не я, — відповів Бенедикт.

— І не я, — зауважив Джуліан.

— Ні, — коротко мовив я.

Дівчата похитали головами.

Рендом вивчав зброю.

— Легко сховати — в рукаві, черевику, корсажі. І яка витримка потрібна, щоби скористатися ним просто так...

— Відчай, — зауважив я.

— ...І дуже чітке бачення того, куди ми всі кинемося. Мало не натхнення.

— Чи міг це зробити хтось із охоронців? — запитав Джуліан. — У камері?

— Ні, — відказав Джерард. — Ніхто з них не підходив достатньо близько.

— У ножа чудове балансування для зручного метання, — зауважила Дейдра.

— Так і є, — погодився Рендом, тримаючи кинджал на кінчиках пальців. — От тільки ні в кого з них не було ні зручної позиції, ні нагоди. Я впевнений у цьому.

Левелла повернулася, тримаючи тацю з великими шматками м'яса, половиною буханки хліба, пляшкою вина та кубком. Я прибрав усе з маленького столика і переніс його до Джерардового стільця.

Поставивши тацю, Левелла запитала:

— І що ж тоді? Лишається хтось із нас. Але навіщо комусь із нас бажати його смерті?

Я зітхнув.

— А хто його, по-твоєму, ув'язнив? — запитав я.

— Хтось із нас?

— А раптом він знав дещо, що штовхнуло когось на такі крайнощі, аби ця інформація не виплила назовні? З тієї ж причини його й ув'язнили там, де він був.

Вона насупилася.

— Але в цьому також нема сенсу. Чому б їм просто не вбити його та й по всьому?

Я знизав плечима.

— Певно, з нього була якась користь, — сказав я. — Але тільки хтось один зможе правильно відповісти на це запитання. Коли знайдемо його, тоді й запитаємо.

— Або її, — зауважив Джуліан. — Сестронько, здається, на тебе враз напала неймовірна наївність.

Їхні погляди перетнулися — неначе в парі айсбергів відбилися крижані вічності.

— Наскільки пригадую, — мовила Левелла, — коли вони з'явилися, ти піднявся зі стільця, повернув ліворуч, обійшов стіл і став трохи справа від Джерарда. А тоді добряче нахилився вперед. Підозрюю, що твої руки зникли з поля зору.

— А як я пригадую, — відбив атаку Джуліан. — ти сама стала на зручній для удару відстані, ліворуч од Джерарда. І теж нахилилася вперед.

— Тоді б мені довелося зробити це лівою рукою — а я правша.

— Може, саме цьому факту він завдячує життям.

— Джуліане, ти, здається, надміру переймаєшся пошуком іншого винного.

— Годі, — втрутивсь я. — Годі! Ви ж знаєте, що така суперечка приречена на поразку. Це зробив лише один з нас, і ми аж ніяк не викриємо його таким чином.

— Або її, — додав Джуліан.

Джерард підвівся і сердито зиркнув на всіх.

— Годі турбувати мого пацієнта! — гаркнув він. — І Рендоме, ти ж казав, що подбаєш про камін.

— Уже йду, — Рендом і справді рушив до каміна.

— Пропоную перейти до вітальні біля головної зали, — сказав я. — Внизу. Джерарде, я поставлю за дверима кількох охоронців.

— Ні, — заперечив той. — Якщо хтось захоче проникнути сюди, нехай підійде до мене. Завтра вранці я вручу тобі його голову.

Я кивнув.

— Гаразд, у будь-якому разі ти можеш гукнути — або викликати когось із нас через Козир. Завтра зранку ми розкажемо тобі про все, що дізналися.

Джерард щось пробурчав, умостився і взявся за їжу. Рендом розпалив вогонь у каміні й загасив кілька свічок. Ковдра на Бранді здіймалася та опускалася — повільно, але регулярно. Ми тихо вийшли з кімнати і рушили до сходів, залишивши братів наодинці з тріском полум'я, пробірками й пляшечками.

7

Багато разів, тремтячи від жаху, я прокидався від сну, ніби знову осліп і потрапив у свою стару камеру в підземеллях Амбера. Не те щоб мені ніколи не доводилося перебувати в ув'язненні — я сидів під замком багато разів і упродовж різних проміжків часу. Однак самотність та сліпота майже без надії на зцілення суттєво збільшили прибуток у відділі сенсорної депривації[67] універмагу мого мозку. Разом з відчуттям минущості буття це все залишило великий слід. У час, коли не сплю, я тримаю всі ці спогади під надійним замком, але вночі вони вивільняються, щоб потанцювати коридорами і погратися навколо прилавка свідомості — один, два, три. Коли я побачив замкненого в камері Бранда, ці спогади зринули знову, пройнявши мене зимовим холодом, і надійно оселилися в моїй голові. А тепер, сидячи у завішеній щитами вітальні разом із родичами, я не міг позбутися думки, що хтось із них вчинив з Брандом те, що Ерік — зі мною. Попри те, що така ймовірність навряд чи була відкриттям, перспектива сидіти в одній кімнаті зі злочинцем і не знати, під чиєю личиною він ховається, непокоїла мене. Єдина втіха — усі решта також мали б хвилюватися, навіть злочинець, особливо тепер, коли теорему про його існування було доведено. І тут я збагнув, що сподівався повсякчас на одне: в усьому можна звинуватити зовнішнього ворога. Однак тепер... З одного боку, я відчував, що маю особливо стримуватися в словах. Але з іншого, саме зараз був добрий час, щоб натиснути й випитати інформацію, адже всі перебувають у збудженому настрої. Бажання співпрацювати, щоб разом подолати загрозу, могло б дуже допомогти. І навіть