Читати книгу - "Моральні листи до Луцілія"

треба. Хто ні дружини, ані приятеля не цінує настільки, щоб заради них затриматися при житті, а вперто пориватиметься вмерти, той просто пестій. Коли того вимагає добро близьких, сильна духом людина повинна не тільки вгамувати бажання померти, але й саму смерть, коли вона почалась, — тільки б прислужитися близьким. /4/ Заради когось іншого повернутись до життя — ознака могутнього духу, і на це не раз спромагалися великі мужі. Але виявом найвищої людяності є, на мій погляд, також те, що свою старість, найбільша перевага якої — змога менше турбуватися про себе й сміливіше користатися з життя, ти бережеш пильніше, знаючи, що комусь із твоїх близьких вона мила, корисна й жадана. /5/ І вже навіть у цьому — джерело нашої радості й нагороди. Бо хіба ж то не найбільша приємність — бути настільки дорогим для своєї дружини, що через те й сам собі стаєш дорожчим? Отож моя Павліна може зарахувати на мою користь не тільки свій страх про мене, але також мій.

/6/ Питаєш, отже, як мені випала задумана подорож? Тільки-но я покинув гнітюче місто, а з ним — той нудотний запах димних кухонь, які, варто лиш розворушити їх, вивергають разом із сажею всі трійливі випари свого нутра, — відразу ж відчув переміну, що відбулася з моїм здоров’ям. А чи можеш уявити собі, скільки сил прибуло мені, коли я дібрався до виноградників? Пущений на пасовище, я накинувся на поживу. Я наче віднайшов себе самого. Мов не було тієї млявості тіла, яке, здавалося, хилилось до чогось недоброго. От і знову я увесь поринув у свої заняття.

/7/ Місце тут важить небагато: головне, щоб душа належала собі, а вона, тільки б захотіла, знайде затишок навіть серед рою всіляких справ. А той, хто в пошуках дозвілля перебирає місцевості, всюди знаходить щось таке, що відволікає його увагу. Недарма Сократ, кажуть, вислухавши чиєсь нарікання на те, що йому не помагають подорожі, відповів: «Та й не диво: ти всюди їздив із собою». /8/ Як то добре було б декому, якби міг піти собі геть від себе самого! Бо люди так уже дошкуляють собі, так себе непокоять, псують, лякають! Яка з того користь — перепливати моря, переїжджати з міста до міста? Якщо хочеш позбутися того, що тебе гнітить, то не поможе побувати десь в іншому місці — треба самому бути іншим. От, скажімо, ти приїхав в Атени, чи на Родос, чи в будь-яку іншу, на твій вибір, країну. То що важитимуть тамтешні звичаї, раз ти приїхав туди із своїми власними? /9/ Наприклад, ти вважатимеш багатства благом — значить тобі допікатиме вбогість і, що найгірше, — вбогість уявна. Бо, хоча володітимеш великим майном, все ж будеш переконаний, що тобі бракує ще стільки, наскільки тебе перевищив багатством інший, заможніший. Вважатимеш благом почесті — тебе заболить, коли хтось стане консулом, а ще когось оберуть ним удруге; ти будеш заздрити кожному, чиє ім’я зустрічатимеш у щорічниках. Тебе настільки одурманить честолюбність, що, побачивши когось попереду, ти вже й не озиратимешся на задніх, начебто й нікого не було за твоєю спиною. /10/ За найбільше зло матимеш смерть, хоч у ній загалом немає нічого злого, окрім того, що її бояться ще задовго до її приходу. Тебе жахатимуть не лише небезпеки, а й підозріння: постійно тремтітимеш перед чимось примарним. Яка з того користь, що

                                      …міст арголійських чимало

Нам оминути вдалось, між стількох ворогів прослизнути?[388]

Навіть спокій постачатиме тобі доволі страхів. Один раз занепавши духом, ти не довірятимеш навіть найбезпечнішій оселі. Звикла до нерозсудливого страху душа не здатна подбати й про власний рятунок: вона не уникає, а тікає. А хто спиною повернувся до небезпеки, того вона досягає найлегше. /11/ Найгнітючішим нещастям уважатимеш втрату когось із дорогих тобі людей, — а це так само нерозумно, як плакати над листям, яке опадає з приємних дерев, що прикрашають твій дім. На все, що тебе втішає, дивись так само, як на те листя, поки воно ще зелене. Якийсь випадок у той чи інший день відбере тобі того чи іншого з твоїх близьких. Але як листопад не лягає тягарем на душу, бо ж листя відроджується[389], так само легкою повинна бути втрата тих, кого любиш, кого вважаєш радістю свого життя, бо й ця втрата поповнюється, хоч ті, хто відійшов, не відроджуються. — /12/ «Отже, будуть іншими». — Але й ти будеш іншим: щоденно, щогодинно ти змінюєшся, стаєш іншим. Лишень чужі втрати — мов на видноті, а тут, оскільки ті переміни приховані, око їх не зауважує. Інших наче бистрина відносить з-перед наших очей, а нас самих — крадькома підточує, забирає по крихті. От про це ти не думаєш, не прикладаєш ліків до ран, а навпаки — сам собі сієш причини для тривог, на щось надіючись, у чомусь — зневіряючись. А якщо покеруєшся розумом, то поєднаєш і те, й те: і сподіватимешся — не без зневіри, й не без надії — зневірятимешся.

/13/ Чим може бути корисне подорожування саме по собі? Воно не стримає потягу до насолод, не погамує захланності, не пригасить гніву, не приборкає розгнузданого пориву любові, не врятує душі від інших напастей, не додасть розважності в судженнях, не розвіє хибних уявлень, а лишень на деякий час затримає твою увагу на чомусь новому, як ото дітвака захоплює щось небачене. /14/ До того ж мандрівки з однієї місцевості в іншу спричиняються до ще більшої непостійності духу, що допікає нам найчастіше, роблять його ще хисткішим, легковажнішим. Ось чому ті, хто так поривався в якийсь інший край, ще нетерпеливіше пориваються його покинути й, наче птахи, перелітаючи з місця на місце, ще й не приїхавши кудись, уже квапляться звідти виїхати. /15/ Подорожі, щоправда, допоможуть тобі дізнатися про інші племена, побачити незвичні обриси гір, небаченого обширу поля, зрошені непересихаючими водами долини, спостерегти природні особливості тієї чи іншої ріки: чи такої, що набухає від літньої повені, як Ніл, чи подібної до Тигру, який раптово ховається від ока, а далі, пропливши якусь відстань під землею, знову з’являється на поверхні в усій своїй величі, а чи такої, як Меандр, — вічний предмет вправляння та гри для всіх поетів, — ріки, яка, утворюючи незліченні коліна, то наблизиться до свого річища, то знов од нього відбіжить, так і не