Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

Наостанок порівняймо в світлі цих висновків різні промислові зони та компанії СІЛА. З часу публікації «ЗМС» багато разів бесідував із працівниками Кремнієвої долини та ЛІляху 128, які розповіли, що ці дві промислові зони дуже відрізняються за своїм корпоративним етосом. В Кремнієвій долині розміщена сила-силенна компаній, які ведуть запеклу конкурентну боротьбу між собою. Та попри це тут є місце і для співпраці — вільного руху ідей, людей та інформації між компаніями. Натомість, як мені розповіли, компанії ЛІляху 128 значно потайливіші й відособленій!! одна від одної, як японські виробники молока.

Як же бути з різницею між «Microsoft» та «ІВМ»? Відтоді як «ЗМС» побачила світ, я потоваришував із кількома працівниками «Microsoft», від яких дізнався про особливу організацію цієї корпорації. Вона складається з безлічі підрозділів, у кожному по 5—10 осіб, між якими налагоджений вільний обіг інформації і над якими не здійснюється мікроменеджмент; їм надається значна свобода в реалізації ідей. Така незвичайна організація корпорації «Microsoft», фактично поділеної на багато конкурентних напівнезалежних творчих одиниць, відрізняється від організаційної моделі «ІВМ». Остання донедавна складалася зі значної кількості відособлених груп, через що втратила конкурентоспроможність. Потім до «ІВМ» прийшов новий виконавчий директор, який докорінно змінив стан справ: нині ця корпорація в організаційному плані дуже схожа на «Microsoft». Як зазначали мої співрозмовники, її інноваційність також значно поліпшилася.

Усе це наштовхує на думку про загальний принцип організації груп. Якщо ви ставите за мету новаторство й конкурентоспроможність, слід уникати надмірної єдності та надмірної роздробленості. Замість цих крайнощів слід розділити свою країну, галузь, промислову зону або компанію на групи, які конкуруватимуть між собою, але зберігатимуть відносно вільну комунікацію — на кшталт федеративної системи врядування в СІЛА із закладеним у неї змаганням між п’ятдесятьма штатами.

Останнє доповнення до «ЗМС» стосується одного з центральних питань світової економіки: чому одні країни (наприклад, США і Швейцарія) багаті, тоді як інші (скажімо, Парагвай і Малі) бідні? Середньоподушний валовий національний продукт (ВНП) найзаможніших країн світу більш ніж у сто разів перевищує аналогічний показник найбідніших країн. І це не просто теоретичне питання, цікаве викладачам економіки, яким нічим зайнятися, а питання, яке має важливі політичні наслідки. Якби ми дали відповідь на нього, тоді бідні країни зосередилися б на зміні обставин, які зумовлюють їхню бідність, і здійснили б політичні кроки, завдяки яким інші країни стали заможними.

Відповідь на нього частково пов’язана з відмінностями між соціальними інститутами. Найчіткішу ілюстрацію цієї думки пропонують пари країн, які розташовані в однаковому довкіллі, однак мають різні інститути і пов’язані з ними різні середньоподушні показники ВНП. Чотири красномовні приклади — Південна і Північна Корея, колишня ФРН і колишня НДР, Домініканська Республіка і Гаїті та Ізраїль і його арабські сусіди. Серед багатьох «добрих інститутів», на які часто покликаються, пояснюючи добробут першої країни в кожній із цих пар, — ефективне верховенство закону, гарантування договорів, захист приватної власності, відсутність корупції, низька кількість убивств, відкритість для торгівлі й руху капіталу, стимули для інвестування тощо.

Поза сумнівом, добрі інститути лише частково пояснюють різницю в багатстві націй. Однак багато, а то й більшість економістів ідуть далі, стверджуючи, що добрі інститути — найважливіший чинник заможності. Керуючись цим поясненням, багато урядів, агенцій та фондів виробляють свою політику, надають фінансову допомогу та видають кредити, вважаючи, що створення добрих інститутів у бідних країнах — це ключ до їх процвітання.

Водночас зростає усвідомлення того, що теорія «добрих інститутів» неповна — це не означає хибна, а просто неповна — і що слід звернути увагу на інші важливі чинники, які допоможуть бідним країнам стати заможнішими. Розуміння обмеженості цієї теорії також має свої наслідки для політичних дій, адже з нього випливає, що не достатньо самого лише створення добрих інститутів у бідних країнах на кшталт Парагваю та Малі, щоб вони досягли рівня середньоподушного ВНП США або Швейцарії. Теорію «добрих інститутів» критикують із двох позицій. Представники однієї визнають значущість інших безпосередніх чинників, зокрема стану здоров’я населення, продуктивності сільського господарства, пов’язаної із якістю ґрунтів та сприятливістю клімату, та вразливості довкілля. Представники іншої позиції звертають увагу на те, що добрі інститути не з’являються нізвідки.

Згідно з зауваженнями представників останньої позиції, неправильно розглядати добрі інститути як безпосередні чинники, чиє походження не має практичного значення. Добрі інститути — не просто випадкова ознака, яка може з однаковою ймовірністю виринати будь-де на планеті, хай то буде Данія чи Сомалі. Мені натомість здається, що в минулому добрі інститути завжди виникали завдяки довгому ланцюжку історичних зв’язків між географічними першопричинами та безпосередніми залежними змінними, які визначають інститути. Слід добре зрозуміти цей ланцюжок, щоб уміти швидко створювати такі інститути там, де їх бракує.

На сторінках «ЗМС» я прокоментував це питання так: «Ті країни, які сьогодні підносяться до нових висот могутності, тисячі років тому входили до складу стародавніх осередків панування, базованого на харчовому виробництві, або були наново заселені людьми із цих осередків... Важка рука курсу, яким пішла історія в 8000 р. до н. е., і далі лежить на нас». У двох економічних працях (Ольсона й Гібса та Бокстет, Ченди і Патермена) було детально перевірено гіпотезу про цю важку руку. їх автори з’ясували, що країни, розташовані в регіонах із довгою історією державності та рільництва, мають вищий середиьоподушний ВНГІ, ніж країни з короткою історією — навіть після того, як було усунуто вплив інших змінних. Цей фактор пояснює значну частку дисперсії ВНП. Навіть серед країн, у яких постійно або тільки останнім часом низькі показники ВНП, країнам із довгою історією державності та рільництва, як-от Південній Кореї, Японії та Китаю, притаманні вищі темпи зростання, ніж країнам із короткою історією цих чинників, як-от Новій Гвінеї та Філіппінам. І це попри те, що деякі країни із короткою історією значно багатші на природні ресурси.

Можна навести чимало очевидних зв’язків між довгим досвідом державності і рільництва та наявністю досвідчених керівників, досвіду ринкової економіки тощо. Зі статистичного погляду, частину таких першопричин опосередковує знайома нам безпосередня причина — добрі інститути. Однак якщо з аналізу усунути вплив змінних, якими вимірюються добрі інститути, в одержаному результаті однаково спостерігається