Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

виконання гімну Двобогу, наче його наживо співали члени екіпажу. Ма не було

коли думати про те, що відбувається.

— Ти збожеволіла. Чого ти від мене хочеш?

— Це я, я прино-осити тобі записки. Тоді-і, давно. Це я-а, я давати атеш-траву Анархії, щоб вона-а народи-ила дівчинку з вогнем у руках. Вона внизу. Ти

ма-аєш їй допомогти. Тогірек Діви. За-араз.

Ма сіпнулася, намагаючись звільнитися, і відчула знайомий біль. У її тілі

досі був уламок мемобомби. І він відгукнувся на слова Ханум, наче хотів

звільнитися. От що їй нагадувало обличчя Чорної Корови — Анархію, її сміх, очі, вигин брів. Дівчинка була її дочкою.

— Ти хочеш, щоб я ввійшла в транс? Ні, не тепер. Я мушу звільнити

Бекира. — Ма знову потягнула жінку на себе.

Ханум збожеволіла, але без її допомоги Ма не найде Бекира. Хай що

сталося з Чорною Коровою, трансом не зарадиш. Цієї миті на спину Ханум щось

стрибнуло. Сині крила забили по обличчю старої, а кігті почали рвати плечі. У

скаженому вирі пір’я Ма ледь розгледіла перекошене від люті обличчя Руфі.

Доторки суєрних пагонів Евге змінили її до невпізнаваності. Ма ударила змінену

в лоба руків’ям пістолета й відкинула обважніле тіло до стіни. Руф змаліла. Руки

перетворилися на крила, а ноги — на пташині лапи. Доторк Евге був

неймовірної сили. Ма навіть подумала, чи не варто Руф пристрелити, але в

останню мить зупинилася. Їй ще знадобляться кулі. Лапу Руфі вона прив’язала

до ніжки ліжка й кинулася до пораненої Ханум.

Кіготь Руфі пробив сонну артерію на шиї медичної сестри, і тепер яскраво-червона кров заливала білий халат. Ма нічого не могла зробити. Вона

наблизилася до обличчя Ханум.

— Ти маєш увійти в тогірек Діви. Маєш знати.

Ханум знову схопила її за руку. І цього разу Ма не встигла вчасно

звільнитися. Суєрні пагони Евге, що досі майоріли біля стіни, обережно, наче

весільна хустка, обмотали їхні руки. І Ма відкинуло в темряву. Це був наче один

із кошмарних снів, дарованих юшаном, і водночас вона знала, що все по-справжньому.

Вона впізнала місце. Це було святилище Діви — підвал, де вона

перечікувала бурю з Талавіром. Тільки тепер Ма згадала, що саме в ньому

народила Бекира. Тоді тут теж стояла задуха через свічки й сушене зілля, яким

безперестанку її окурював Азіз-баба. Їй було жарко, шкіру заливав піт, живіт та

поперек ломило від перейм. Азіз-баба обтирав її вологою ганчіркою і шепотів

якісь молитви. Він і зараз був поряд — у тогіреку Діви: перебирав чотки й

беззвучно вимовляв слова. А вона знову народжувала. Ма подивилася на свій

роздутий живіт, на висохле перекошене обличчя старого, спробувала підвестися

і зрозуміла, що не володіє тілом. Та й чи належало воно їй?

Полум’я відбилося в темних окулярах, і вони спалахнули вогнем. Біля

Азіза-баби Ма побачила дивну колиску з дерева, оббиту міддю та золотом. У

кількох місцях червоніли недоречні пластикові зірки. Язики полум’я вихопили

давні візерунки й написи. Від них віяло холодом і смертю, тому Ма захотіла

сховатися, наче колиска прагнула в неї щось забрати. Ма закричала, виштовхуючи із себе дитя. Коли його поклали їй на груди, Ма зрозуміла, що це

не Бекир. Новонароджений був хворим і ледве дихав. І народила його не Ма, а

інша нещасна.

— Віддай мені, Тамаро, віддай, — сказав Азіз-баба й потягнувся до дитини.

Жінка востаннє поглянула на сина й зашепотіла:

— Батько мав би дати тобі ім’я, але він уже не зможе. Тож будь Мамаєм.

Людиною без імені, помстися за мене. — Породілля зірвала з шиї нитку із

золотими бляшками, надягла на сина й передала його Азізу-бабі. — Не віддавай

його генералу, захисти.

То були її останні слова. Тіло, у якому побувала Ма, померло. Звільнена

від плоті, вона змогла побачити значно більше.

Генерал Сєров убив чоловіка своєї онуки лише тому, що той був

кіммеринцем. Жінку прихистив Азіз-баба, але насправді він полював за її

дитиною.

Ма з цікавістю спостерігала за рухами старого. Він обережно прикрив

новонародженого просякнутим кров’ю матері рушником — догмою, виклав

поряд ножа й поставив піалу із сіллю. Не припиняючи шепотіти молитву, Азіз-баба зачерпнув довгим нігтем солі з піали й змастив лоба дитині. Хлопчик

жалібно заплакав. У перші секунди після народження він зіштовхнувся з болем і

самотністю. Наче заколихуючи, Азіз-баба переклав дитину до Золотої Колиски.

Молитва перейшла в пісню. Слова приспали хлопчика, а блиск ножа в руках

Азіза-баби заворожив. Ма хотіла закричати, зупинити старого, але знала, що це

неможливо. Вона бачить давно минуле. Того, що зроблено, не змінити.

— Я мушу її оживити, від цього залежить доля мого народу, — наче

вибачаючись, проказав старий до дитини.

Немовля лише блимнуло темними напівсліпими очима. Азіз-баба опустив

ножа. І Ма вже знала, що буде далі. Старий дозволив Ханум забрати кволе тільце.

А вона передала хлопчика в школу Зорга, забравши плату — золоті бляшки його

матері. Ханум весь час була поряд, хоча Мамай її й не помічав. А коли Мамай

розчинився в Спалахах, віддала золоті бляшки Талавіру та Рябову. У них вона

побачила його продовження.

— Бекир, — крізь марення застогнала Ма.

— Ні. Ще не тепер, — проказала Ханум і потягла її далі.

Ма, наче вир, піднятий суєрною бурею, захопив тогірек Діви. Вона

побачила сотні підвалів, де ховалися змучені, поточені виразками жінки. Вони

палили юшан і просили Діву про здоров’я своїх чоловіків. Вони молилися за

мертвих та ненароджених дітей. Цей жорстокий світ їм не належав. Безплідна

земля не має майбутнього… Гірка туга охопила її єство. Що вона може? Цей світ

уже не врятувати. Мамай захотів його знищити, і це йому вдалося. Хіба жінка

була б здатна на таке рішення?