Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А потім Ма побачила осяяне сонцем шатро, що стояло на вершині кургану.
Ханум відсунула запинало й запросила її всередину. Там уже чекали Тітка
Валька й Анархія. Відьма широко всміхнулася обома ротами, а забута подруга
зробила закличний жест. Ма хотіла з ними поговорити, вибачитися перед
Анархією через те, що її залишила, сказати Тітці Вальці, що розуміє її бажання
захистити дочок і не тримає зла через зраду, але десятки інших жінок уже
простягнули до Ма руки, запрошуючи приєднатися до кола. Серед них вона
впізнала Гуль. З-за спини синьошкірої, наче курчата, визирали засолені дівчатка.
Вони хотіли тут бути, але ховалися від величезної потворної жінки, яка
розвалилася поряд із кріслом, що віншувало коло, немов коштовний камінь —
корону. Трон був порожнім. І Ма відчула, що тут немає жінки, здатної його
зайняти.
Коло підніжжя крісла на долівці лежала Чорна Корова. Темне волосся
розметалося по підлозі, коротка обгоріла сукенка зім’ялася, на руках чорніли
сліди сажі, а на тонких гострих колінах червоніли садна. Вона спала. Ма
відчувала тонкий зв’язок дівчинки із зовнішнім світом. Анархія самими очима
попросила допомогти дитині. Ма сіла поруч і поклала долоню на біле холодне
чоло. Чорна Корова розплющила очі.
— Бекир має рацію: батько не був хорошим, — прошепотіла дівчинка, зовсім не дивуючись присутності Ма. — Марко Дорош забрав мене, щоб я стала
зброєю. А тепер і Бекир мене покинув. Я бачила. Він сам пішов. Я нікому не
потрібна й не хочу вертатися. — В очах Чорної Корови забриніли сльози.
— Ні, це не так. — Ма погладила дівчинку по волоссю. — Я не брехатиму
про батька, я сама не знаю, ким він був до Спалахів, а тим більше — на що
перетворився після, але в одному я впевнена: Бекир тебе любить. Він твоя
родина. Тобі тут не місце, дівчинко, не тепер.
— Як і тобі, — пролунав над ними громовий голос Албасти.
Ма подивилася на величезну, схожу на ведмедицю, жінку.
— Де Діва? — запитала Ма, показуючи на порожнє місце.
— Хто ж її знає? Спить, забула про нас, загубилася. Ми маємо притягти її і
змусити битися з Двобогом. Бо що це за мати, яка не бореться за власне дитя?
Ма кивнула: «Так, мати повинна боротися». Вона схилилася над
дівчинкою і прошепотіла їй кілька слів.
— Ти маєш повернутися, щоб розказати їм те, що сказала тобі я. Добре?
Чорна Корова обійняла її на знак згоди. А потім вона відчула на своєму
плечі руку Ханум, — і коло розімкнулося, Ма знову опинилася у своїй кімнаті.
Станцію несамовито теліпало. Вона подивилася на зап’ясток. Пагін суєру зник, не залишивши на шкірі жодного сліду. Обличчя Ханум стало зовсім сірим. На її
губах з’явилися криваві бульбашки.
— Ключі, — прошепотіла кіммеринка.
Ма витягла з її кишені зв’язку. Вона не знала, що мусить сказати: жінка
помирала, і кожне слово могло стати останнім.
— Ти була справжньою матір’ю для Мамая, Ханум, — нарешті промовила
Ма. Медична сестра на мить із вдячністю опустила повіки, наче погоджуючись зі
сказаним.
— Дівчинка. За стіною. Не всі діти тоді згоріли, — сказала Ханум. —
Тогірек Діви, коло Діви вернулося до тебе. Тепер ти можеш їх врятувати.
— Дякую. — Ма торкнулася губами холодного лоба Ханум, поклала її
голову на підлогу й вийшла з кімнати.
Мати — це та, для якої немає чужих дітей.
Талавір. І ще один вогонь торкнеться проклятої землі
Амага змусила Талавіра не наближатися до Чорної Корови, що непритомна
лежала посередині барака. У ранкових сутінках вона була наче мертва, і тільки
тумар, який ледь помітно здригався на грудях, свідчив, що дівчинка досі дихає.
Ніязі накрив її попоною й подивився на Талавіра чорними очима-намистинками.
У них було німе запитання, на яке Талавір не мав відповіді. Що він міг сказати
Ніязі? Що в куряві побачив давно загиблого товариша й тому пропустив момент, коли Бекира викрала Сфена, а дівчинку скинув грифон? Підтвердити, що він
напівбожевільне ходяче м’ясо, чиїм розумом заволоділи тисячолітня відьма та її
брат-джадал? Перед очима Талавіра досі стояв Рябов — такий, яким він його
бачив у Шейх-Елі — з рушницею й піднятим забралом. М-14 приходив на поле
бою перед Матір’ю Вітрів, щоб попрощатися. Останніми його словами, які
нарешті розчув Талавір, були: «Ти маєш розбудити Мамая». Але як? Доктор
розчинився у Спалахах. Його більше не існує. Чи Талавір помиляється і чогось
не розгледів? Всю дорогу у Дешті Мамай вказував йому путь. То куди він його
зрештою привів?
Талавір витяг карти Мамая і розклав на пильній долівці перед собою. Від
довгого носіння і солі зображення вже почали стиратися. Талавір зупинив погляд
на малюнку Матері Вітрів. Мамай зобразив її як червоно-чорне око високо в небі.
На початку шляху Талавір думав, що це перша карта в колоді, але тепер
переконувався, що остання. Мамай передбачив його повернення на Станцію.
«Колесо Двобога крутиться повільно, але безупинно», — любила повторювати
Руф. До того як стати «живим м’ясом», а потім відродитися з обличчям Мамая, він був Старшим Братом, приносив клятву. А отже, Двобог міг вимагати її
дотримання.
— Цікаво, кому дістанеться моя душа після смерті — твоєму темному
брату чи Двобогу? — прошепотів Талавір. — На Матері Вітрів казали слушно: я
цінний екземпляр, раз за мною ганяється така туєва купа божків.
— Це все Діва, — на його подив беззлобно пробурмотіла Амага. — Вона
винна. Богиня знехтувала своїми обов’язками, допустила, щоб поширилася віра
у Двобога. А я тобі скажу, що Двобог — брудний пуцьвірінок. Я вже кілька
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна», після закриття браузера.