Читати книгу - "Пастка-22"

— Я тішуся за вас, — відповів капелан щирим, схвильованим голосом. — Я довідався в штабі, що ви дуже серйозно поранені і вас відправлять додому, якщо виживете. Підполковник Корн казав, що стан у вас критичний. Та я щойно почув від одного з лікарів, що насправді рана легка і що, можливо, за день-два ви звідси вийдете. Ви поза небезпекою. А це зовсім непогано.

Йосаріан вислухав новину капелана з великим полегшенням.

— Чудово.

— Так, — сказав капелан, і щоки його залив пустотливий, радісний рум’янець. — Так, це дуже добре.

Йосаріан засміявся, пригадавши свою першу розмову з капеланом:

— Знаєте, вперше я побачив вас у шпиталі. А тепер я знову в шпиталі. Останнім часом ми з вами бачимось тільки в шпиталі. Де ви пропадаєте?

Капелан знизав плечима.

— Я багато молюся, — зізнався він. — Я намагаюсь якомога довше залишатися в наметі і молюся щоразу, коли сержант Вітком кудись виходить, так щоб він не застав мене за молитвою.

— А вам від цього добре?

— Я забуваю про свої неприємності, — відповів капелан, ще раз знизавши плечима. — І маю щось до роботи.

— Значить, добре, так?

— Авжеж, — із запалом погодився капелан, мовби раніше йому таке не спадало на думку. — Авжеж, напевне, що добре. — Він імпульсивно нахилився вперед і, знітившись, турботливо запитав: — Йосаріане, чи можу я вам якось допомогти, поки ви тут, може, щось принести?

— Якісь забавки, солодощі або жувальну гумку? — добродушно подражнив Йосаріан.

Капелан знову почервонів, сором’язливо всміхаючись, а тоді дуже ввічливо повів далі:

— Як-от книжки, можливо, або що-небудь таке. Хотілось би зробити для вас щось таке, аби вас потішити. Знаєте, Йосаріане, ми всі дуже вами пишаємось.

— Пишаєтесь?

— Так, звісно. Ви ризикували своїм життям, щоб зупинити того нацистського вбивцю. Це був дуже благородний вчинок.

— Якого нацистського вбивцю?

— Того, що хотів убити полковника Каткарта і підполковника Корна. А ви їх урятували. Він же міг вас зарізати, коли ви зчепилися з ним на галереї. Вам пощастило, що залишились живі!

Йосаріан сардонічно пирхнув, коли зрозумів, про що йдеться.

— Не було ніякого нацистського вбивці.

— Певно, що був. Підполковник Корн розповів.

— То була повія Нейтлі. І вона чигала на мене, а не на полковника Каткарта і підполковника Корна. Вона намагається мене вбити, відколи я приніс їй звістку, що Нейтлі загинув.

— Але як так? — різко запротестував спантеличений і обурений капелан. — Полковник Каткарт і підполковник Корн обоє бачили, як він утікав. В офіційному повідомленні мовиться, що ви захистили їх від ножа нацистського вбивці.

— Не вірте офіційному повідомленню, — сухо порадив Йосаріан. — Це частина тієї угоди.

— Якої угоди?

— Угоди, яку я уклав з полковником Каткартом і підполковником Корном. Вони відправлять мене додому як великого героя, якщо я говоритиму про них лише хороше і ніколи не критикуватиму за те, що решту льотчиків вони примушують літати понад норму.

Шокований, капелан припіднявся у кріслі. З переляку він весь войовниче наїжачився.

— Але це жахливо! Це ганебна, скандальна угода, хіба ні?

— Мерзотна, — відповів Йосаріан і здеревіло втупився у стелю, лежачи горілиць. — Гадаю, мерзотна — це те слово, на якому ми зійшлися.

— Тоді як ви могли на таке пристати?

— Або угода, або трибунал, капелане.

— Ох! — вигукнув капелан із сильним каяттям, затуливши рота тильною стороною долоні. Він схвильовано опустився в крісло. — Я не мав права так говорити.

— Вони кинули б мене до в’язниці з купою злочинців.

— Так, звісно. Вам треба робити те, що вважаєте за потрібне. — Капелан кивнув сам до себе, немов закінчуючи дискусію, і розгублено замовк.

— Не хвилюйтесь, — невесело всміхнувся Йосаріан за кілька секунд. — Я не буду цього робити.

— Але ви мусите, — наполягав капелан, стурбовано схилившись до Йосаріана. — Справді мусите. Я не мав права тиснути на вас. Дійсно не мав права будь-що говорити.

— Ви не тиснули на мене. — Йосаріан перевернувся на бік і з удаваною серйозністю похитав головою. — Господи, капелане! І ви можете уявити собі отакий гріх? Врятувати життя полковникові Каткарту! Не хочу я такого злочину в моєму послужному списку.

Капелан обережно повернувся до попередньої теми.

— Що ви збираєтесь робити? Ви ж не дозволите їм кинути вас до в’язниці.

— Літатиму далі. А може, справді дезертирую, і нехай мене тоді ловлять. Мабуть, таки впіймають.

— І кинуть вас до в’язниці. Ви ж не хочете до в’язниці.

— Значить, просто буду літати на завдання, поки не закінчиться війна. Хтось із нас мусить вижити.

— Але вас можуть вбити.

— Ну, тоді не буду літати.

— А що будете робити?

— Не знаю.

— Якщо вас відправлять додому, то поїдете?

— Не знаю. Надворі жарко? Тут дуже гаряче.

— Надворі дуже холодно, — відповів капелан.

— Знаєте, — пригадав Йосаріан, — сталося щось кумедне... а може, мені це приснилось. Здається, сюди був зайшов якийсь незнайомець і сказав, що вони схопили мого дружка. Цікаво, чи це мені примарилось.

— Думаю, що не примарилось, — сказав капелан. — Ви почали мені про нього оповідати, коли я раніше заходив.

— Отже, він справді заходив. «Ми схопили твого дружка, хлопче. Схопили твого дружка», — казав він. Я зроду не бачив злобливішої пики. Цікаво, хто є моїм дружком.

— Мені приємно усвідомлювати, що то я — ваш дружок, Йосаріане, — мовив капелан з соромливою щирістю. — І вони, звісно ж, схопили мене.

Вони все про мене знають, вони за мною стежать і вони можуть зробити зі мною геть усе, що захочуть. Вони так і сказали під час допиту.

— Ні, не думаю, що він мав на увазі вас, — вирішив Йосаріан. — Думаю, це мав бути хтось такий, як Нейтлі або Данбар. Знаєте, хтось із тих, що загинули на війні, як-от Клевінджер, Орр, Добз, Малий Семпсон чи Маквот. — Йосаріан раптом зітхнув і похитав головою. — Я щойно зрозумів, — вигукнув він. — Вони прибрали всіх моїх друзів, хіба ні? Єдині, хто залишився, — це я та Голодний Джо. — Помітивши, як зблідло капеланове обличчя, Йосаріан затремтів. — Капелане, що таке?

— Голодного Джо вже немає.

— О