Читати книгу - "Пастка-22"

— Він помер, коли спав і дивився сни. Його знайшли мертвим з котом на обличчі.

— Бідолашний вилупок, — сказав Йосаріан і заплакав, ховаючи сльози в плече.

Капелан вийшов, не попрощавшись. Йосаріан трохи поїв і заснув. Чиясь рука розтермосила його серед ночі. Він розплющив очі і побачив худого неприємного чоловіка в шпитальному халаті й піжамі, який глузливо вишкірився до нього і в’їдливо каркнув:

— Ми схопили твого дружка, хлопче. Схопили твого дружка.

Йосаріан стривожився.

— Що ти в біса верзеш? — у паніці вигукнув він.

— Скоро дізнаєшся, хлопче. Скоро дізнаєшся.

Йосаріан рвонувся, щоб схопити однією рукою свого мучителя за горло, але той без найменших зусиль вислизнув і з недобрим смішком зник у коридорі. Йосаріан весь тремтів, серце важко гупало в грудях. Крижаний піт лився потоками. Хто ж був його дружком? У шпиталі панувала темрява й абсолютна тиша. Без годинника він не знав, котра година. Він лежав з широко розплющеними очима і знав, що є прикутим до ліжка в’язнем однієї з тих безсонних ночей, які тривають цілу вічність, аж доки не розтануть на світанні. Пульсуючий холод цівками поповз угору по ногах. Він змерз і подумав про Сноудена, який ніколи не був його дружком, а лише ледь знайомим хлопчиною, що лежав тяжко поранений і замерзав на смерть у жовтій калюжі різкого сонячного світла, що лилось на його обличчя крізь бійницю, коли Йосаріан заповз у хвіст літака через бомбовий відсік, почувши в навушниках благання Добза помогти стрільцю — будь ласка, поможіть стрільцю. Йосаріанові стало зле, як тільки його погляд упав на ту моторошну картину; не в змозі перебороти страшну огиду, переляканий, він завмер на кілька секунд, стоячи навкарачки у вузькому проході над бомбовим відсіком поруч із запечатаною коробкою з гофрованого картону, в якій була аптечка. Сноуден лежав пластом, витягнувши ноги, досі переобтяжений своїм громіздким спорядженням: бронежилетом, протизенітним шоломом, парашутною упряжжю та надувним рятувальним жилетом. Неподалік на підлозі лежав непритомний хвостовий стрілець. Рана, яку побачив Йосаріан на зовнішній стороні стегна Сноудена, розміром і глибиною була як м’яч для регбі. Годі було визначити, де закінчувалися клапті розбухлого від крові комбінезона і де починалось пошматоване тіло.

В аптечці не було морфію, жодного засобу захистити Сноудена від болю, один лише притупляючий шок від самої рваної рани. Дванадцять ампул з морфієм було вкрадено, а в коробці замість них лежала записка, де акуратними літерами було виведено: «Що добре для синдикату «М і М» — те добре для країни. Майло Майндербайндер». Проклинаючи Майла, Йосаріан підніс дві таблетки аспірину до попелястих губ Сноудена, та вони не розтулилися. Тож найперше Йосаріан заходився квапливо закручувати джгут навколо його стегна, бо нічого іншого не спало йому на думку в ті перші гарячкові секунди, коли всі почуття змішались, коли він знав, що мусить діяти негайно і вміло, і коли боявся, що зараз геть розгубиться. Сноуден не зводив з нього очей і мовчав. З артерії вже не била кров, але Йосаріан вдавав, що повністю заглиблений у накладання джгута, бо накладати джгут він умів. Він працював з показною спритністю і холоднокровністю, відчуваючи на собі збляклий, але пильний погляд Сноудена. Йосаріан опанував себе ще до того, як наклав джгут, і послабив його, щоб зменшити небезпеку гангрени. Свідомість його проясніла; він уже знав, що робитиме далі, і став ритися в аптечці, шукаючи ножиці.

— Мені холодно, — тихо промовив Сноуден. — Мені холодно.

— Все буде добре, хлопче, — підбадьорив його Йосаріан, широко всміхнувшись. — Усе буде добре.

— Мені холодно, — знову сказав Сноуден кволим, дитячим голосом. — Мені холодно.

— Тихо, тихо, — відповів Йосаріан, бо не знав, що ще відповісти. — Тихо, тихо.

— Мені холодно, — скімлив Сноуден. — Мені холодно.

— Тихо, тихо. Тихо, тихо.

Йосаріан злякався і заквапився. Нарешті він знайшов ножиці і став обережно розрізати комбінезон Сноудена вище рани, якраз під самим пахом. Він розрізав цупкий габардин довкола стегна по прямій лінії. Малий хвостовий стрілець опритомнів, побачив Йосаріана і знову знепритомнів. Сноуден повернув голову на друге плече, щоб краще бачити Йосаріана. Тьмяне, затухаюче світло жевріло в його слабких і збайдужілих очах. Йосаріан, збентежений, старався не дивитись на нього. Він почав кроїти штанину вниз по внутрішньому шву. Із зяючої рани — чи це не трубка слизької кістки там, в глибині яскраво-червоного місива, попід тріпотливими волоконцями химерних м’язів? — наче сніг, що тане на піддашші, але в’язкий і червоний, кількома цівками витікала кров і, спливаючи донизу, гуснула. Йосаріан розрізав штанину комбінезона до кінця і розгорнув її. Чвакнувши, вона впала на підлогу, відкривши облямівку Сноуденових трусів кольору хакі, що всмоктували плями крові, ніби їх мучила спрага. Йосаріана приголомшив вигляд мертвотно-блідої, як віск, голої ноги Сноудена і те, якими огидними, неживими й неприродними здавалися м’які, кучеряві волосинки на його гомілці та литці. Рана, тепер побачив він, виявилась не така велика, як м’яч для регбі, а завдовжки й завширшки з його долоню і надто пошарпана й глибока, щоб її розгледіти. Пошматовані м’язи сіпались, мов живий фарш. Довгий віддих полегшення вирвався з уст Йосаріана, коли він побачив, що життю Сноудена нічого не загрожує. Кров уже зсідалася в рані, і треба було лише накласти пов’язку і не турбувати Сноудена, поки літак не приземлиться. Він вийняв з аптечки кілька пакетів сульфаніламіду. Сноуден затремтів, коли Йосаріан легенько натиснув на нього, щоб трохи повернути на бік.

— Я зробив тобі боляче?

— Мені холодно, — скімлив Сноуден. — Мені холодно.

— Тихо, тихо, — мовив Йосаріан. — Тихо, тихо.

— Мені холодно. Мені холодно.

— Тихо, тихо. Тихо, тихо.

— Болить! — раптом жалібно зойкнув Сноуден і страдницьки поморщився.

Йосаріан знову гарячково покопирсався в аптечці, шукаючи морфій, але знайшов лиш записку від Майла і пляшечку з таблетками аспірину. Він прокляв Майла і простяг Сноудену дві таблетки. Води він запропонувати не міг. Сноуден від аспірину відмовився, ледь помітно хитнувши головою. Обличчя мав бліде й безбарвне. Йосаріан зняв з нього шолом і опустив голову на підлогу.

— Мені холодно, — стогнав Сноуден з напівзаплющеними очима. — Мені холодно.

Краї його губ починали синіти. Йосаріан скам’янів. Він подумав, чи не висмикнути витяжний трос парашута і вкрити Сноудена складками нейлону. У літаку було дуже тепло. Несподівано підвівши очі, Сноуден усміхнувся до нього вимученою, згідливою посмішкою і ледь повернув стегно, щоб