Читати книгу - "Вогнем і мечем"

Завдання й дійсно видавалося нездійснимим. Майдан був забитий людьми й кіньми; навіть якби Заглоба зумів вибратись із хліва, навіть якби, зісковзнувши з даху, плигнув на одного з тих коней, що стояли біля самого хліва, йому б не вдалося навіть воріт дістатись, а вже тим паче поскакати за ворота!

І, одначе ж, йому здавалося, що головне зроблено: він був вільний, озброєний і під стріхою почувався, мов у твердині.

«Якого дідька! – думав він. – Невже я задля того з пут звільнився, щоб повіситися на тих же мотузках?»

І знову на думку йому спадали всілякі хитрощі, та в такій кількості, що розібратися в них ніякої можливості не було.

Тим часом надворі помітно сіріло. Поріділа тінь, яка накривала сусідні з хатою будівлі, дах срібним здавався. Вже Заглоба легко міг розрізняти окремі гурти на майдані, вже розгледів червоні мундири своїх жовнірів, які лежали біля колодязя, і баранячі кожухи, під якими спали перед хатою козаки.

Раптом один із сплячих підвівся й не кваплячись пройшовся по майдану, в одних місцях ненадовго зупиняючись, поговорив про щось із козаками, котрі стерегли полонених, а потім попрямував до хліва. Заглоба спершу вирішив, що це Богун, оскільки помітив, що дозорці з ним розмовляли, як підлеглі з командиром.

– Ех, – пробурмотів він, – рушничку б сюди! Ти б у мене беркицьнувся.

У цю хвилину чоловік підвів голову, й на обличчя його впав блідий відблиск ранкової зорі: то був не Богун, а сотник Голодий, якого Заглоба зразу впізнав, оскільки пам’ятав чудово ще з тих часів, коли в Чигирині приятелював із Богуном.

– Гей, хлопці! – сказав Голодий. – Ви, часом, не спите?

– Ні, батьку, хоча й бере охота. Час би нас змінити.

– Змінять зараз. А вражий син не втік?

– Ой-ой! Хіба що душа з нього втекла – навіть і не поворухнеться.

– О, це стріляний горобець. Ану, погляньте, як він там, такий і крізь землю здатний провалитися.

– Зараз глянемо! – відповіли декілька козаків, прямуючи до дверей хліва.

– І сіна з горища струсіть – коней обтерти! На зорі виступаємо.

– Добре, батьку!

Заглоба, миттю покинувши свій пост біля діри в стрісі, підповз до отвору в настилі. В ту ж секунду він почув скрип дерев’яного засува та шарудіння соломи під ногами козаків. Серце його шалено стукало; міцно стиснувши руків’я шаблі, він заново поклявся в душі, що скоріше дозволить спалити себе разом із хлівом або порубати на шматки, ніж дасться живим. Він вважав, що козаки негайно здіймуть ґвалт, одначе помилився. Деякий час чути було, як вони бродять по хліву, потім кроки прискорились, і нарешті один промовив:

– Що за чорт? Не можу відшукати! Ми ж його кинули в цей куток.

– Перевертень він, чи що? Викреши-но вогню, Василю, темно, мов у колодязі.

На хвилину все змовкло. Василь, мабуть, шукав губку та кресало; потім інший козак почав потихеньку гукати:

– Озовись, пане шляхтичу!

– Авжеж! – буркнув Заглоба.

Та ось залізо чиркнуло об кремінь, посипався сніп іскор, освітивши на мить темне нутро хліва й козачі голови в смушевих шапках, після чого морок став іще густішим.

– Нема! Нема! – закричали збуджені голоси.

Один із козаків кинувся до дверей.

– Батьку Голодий! Батьку Голодий!

– Чого там? – запитав, показуючись у дверях, сотник.

– Нема ляха!

– Як це нема?

– Крізь землю провалився! Ніде нема. О, Господи помилуй! Ми й вогню викрешували – нема!

– Не може бути. Ох, і буде вам од отамана! Утік він, чи що? Проспали?

– Та ні, батьку, ми не спали. Із хліва він повз нас ніяк не міг прокрастися.

– Тихо! Не будити отамана!.. Якщо не втік, тут має бути. Ви скрізь шукали?

– Скрізь.

– А на сіннику?

– Він же зв’язаний, як йому на сінник забратися?

– Дурна макітра! Якби він не розв’язався, був би на місці. Шукайте на сіннику. Викресати вогню!

Знову бризнули в темряву іскри. Звістка миттю облетіла всіх вартових. До хліва, як це завжди в таких випадках буває, поспішно збігся народ; почулися поквапливі кроки, поквапливі запитання і ще більш скорі відповіді. Як шабельні удари в бою, посипалися зусібіч поради:

– На сінник! На сінник!

– А ти постережи зовні!

– Отамана не будити, а то біда буде!

– Нема драбини!

– Неси іншу!

– Нема ніде!

– Збігай у хату, може, там є…

– У, лях проклятий!

– Давайте з кутків на дах і по даху на сінник.

– Не вийде, карниз широкий і дошками знизу підшитий.

– Несіть піки. По них і зійдемо. Ох, пес!.. Драбину втяг за собою!

– Принести піки! – загримів голос Голодого.

Одні побігли за піками, інші, задерши голови, стовпилися під сінником. Розсіяне світло і до хліва вже просочилося крізь відчинені двері, в напівтемряві стало видно квадратний лаз на сінник, чорний і німий.

Знизу доносились окремі голоси:

– Гей, пане шляхтич! Спускай драбину та злазь. Усе одно тобі не втекти, навіщо людям клопоту завдаєш! Злазь! Злазь!

Тиша.

– Ти ж чоловік розумний! Сидів би собі, якби допомогло, так не допоможе – ліпше злазь, голубе, по своїй волі!

Тиша.

– Злазь, а то шкуру з макітри здеремо – та в гній пикою!

Заглоба залишався таким же глухим до погроз, як і до вмовлянь, і сидів у темряві, як борсук у норі, приготувавшись до відчайдушної відсічі. Тільки шаблю міцніше стискав у кулаці, та посопував і читав подумки молитву.

Тим часом принесли піки, зв’язали по три разом і приставили вістрями до лазу. В Заглоби майнула була думка схопити їх і втягнути нагору, але тут він спохватився, що дах може виявитися низькуватим і повністю піки не затягнеш. Та й негайно притягли б інші.

Поки що ж увесь хлів наповнився козаками. Одні світили скіпками, інші підносили жердини та драбини з гарб, а позаяк останні виявилися закороткими, квапливо скріплювали їх ременями – по піках здиратись і справді було б важко. Одначе ж охочі знайшлися.

– Я піду! – крикнуло кілька голосів.

– Зачекаємо, поки драбина буде! – сказав Голодий.

– А чого, батьку, не спробувати по піках?

– Василь здереться! Він як кішка лазить.

– Спробуй.

Відразу посипалися жарти:

– Гей, обережніш! У нього шабля, знесе макітру, й не помітиш.

– Він тебе за чуба схопить і нагору втягне, а там як ведмідь придавить.

Але Василя це не злякало.

– Він знає, – сказав той, – що коли мене пальцем зачепить, отаман йому покаже, почім ківш лиха, та й ви в боргу не залишитеся, брати.

Це було засторогою Заглобі, котрий сидів тихенько, не подаючи голосу.

Але козаки, народ хвацький, уже й розвеселилися; те, що коїлося, здалось