Читати книгу - "Дотик"

ньому хоч щось, що вселяло надію, — Господи, про що це вона, яку надію? І слава Богу, що він такий байдужий до неї. І в цьому її спасіння. Якби він відповів їй взаємністю, це стало б усесвітньою катастрофою не для однієї людини. А навіщо Рубі грала Шопена, причому його найсумніші та стражденні твори? Та ще й з такою артистичністю та експресією, на які годі було чекати від її артритних пальців. Кожна нота пронизувала Елізабет так, наче вона була хмаркою чи водою. «Наступного року мені буде сорок, а він — і досі молодий, він шукає розваг у далеких краях. Александр притягнув його сюди, щоб він посів місце тих синів, яких я йому так і не народила, і почуття обов’язку змусило його підкоритися. Бо хоча він до мене нічого й не відчуває, я бачу, що йому не надто вже й радісно тут бути».

Коли Лі поглянув на Елізабет — а він часто і подовгу на неї поглядав, — вона побачила його з чіткою ясністю, якої вона набула завдяки тому, що сама собі зізналася, що його кохає. Але ніхто не міг побачити, якими очима вона на нього дивилася: її крісло стояло так, що решта присутніх не мали змоги побачити її обличчя. Колись вона назвала його золотистим змієм у розмові з Александром, але тільки зараз збагнула вона всі нюанси цієї метафори, зрозуміла, чому вона обрала саме її. То була неточна метафора, це визначення було спричинене її придушеними почуттями, і воно не мало жодного стосунку до того, ким насправді був Лі. Він був уособленням і сонця, і вітру, і дощу — тих стихій, без яких неможливе життя. Дивно, але він нагадував їй Александра: колосальне чоловіче начало, яке не мало сумнівів у своїй правоті, гострий технічний розум, непосидючість і сильна енергія, яку він випромінював. Проте один був таким, чий дотик змушував її здригатися, а другий був таким, чийого дотику вона пристрасно прагнула. Найбільшою різницею між ними була її любов, любов, у якій вона відмовляла тому, хто мав на неї подружнє право, і дарувала іншому без будь-якої надії на те, що він її покохає.

Тієї ночі вона не спала, на світанку прокралася до кімнати Доллі та прошипіла «тс-с-с» тваринкам, які заворушилися, хоча сама Доллі міцно спала і навіть не поворухнулася. Цими днями Півонія спала окремо, працювала помірну кількість часу і мала багато вихідних. Підтягнувши до себе стільця, Елізабет сіла біля ліжка і, поглянувши, як ранкове світло поволі прокрадається на миле спляче обличчя, вирішила, що Доллі буде дитиною, якій ніколи не доведеться пережити те, що пережили Анна та Нелл. Тому й мови не може бути про те, щоб розповісти їй правду про її батьків — аж поки вона не стане дорослою. Доллі насолоджуватиметься ідилічним дитинством, сповненим сміху, катання на конячці, ігор та ненав’язливих занять, які навчать її гарних манер та звички думати, — не треба ніяких страховиськ, не треба старих учителів, які лише наганятимуть на неї страх, не треба невдячної праці. Лише обійми та поцілунки — і все.

І тільки в ту мить, дивлячись на миле сонне личко, Елізабет нарешті прийшла до розуміння, яким насправді було її дитинство, що воно з нею зробило, нарешті вона збагнула, наскільки правильними були судження Александра про доктора Маррі. «Я розповім їй про Бога, але це не буде Бог доктора Маррі. Я також ніколи не дозволю, щоб якийсь жахливий образ сатанинського зла захмарював її життя. Нарешті я зрозуміла: щось настільки тривіальне, як звичайний малюнок на стіні, здатне завдати не менше шкоди молодому життю, аніж правда про походження Доллі. Нас не треба лякати, щоб ми стали гарними дітьми, треба, щоб нас вели до добра батьки, які значать для нас так багато, що нам буде незносною сама думка про те, щоб їх розчарувати. Бог — надто складне й тонке поняття для дитини; саме на батьків покладено обов’язок стати такими людьми, яких діти любитимуть і цінуватимуть понад усе. Тому я не буду розпещувати Доллі, не буду її псувати, не потуратиму їй у всьому, а коли доведеться в чомусь твердо їй заперечити, то я зроблю це так, щоб вона мене за це поважала. О мій батько з його палицею! З його презирством до жінок. З його черствістю та еґоїзмом. Він продав мене за невеликі гроші, з яких не потратив ані шеляга. Мері компенсувала його скнарість. Коли Аластер успадкував батькові гроші, вона витратила їх на кілька нечисленних примх та на безліч речей дійсно важливих. Вона дала на них освіту всім своїм дітям; хлопцям — університетську, дівчатам — достатню для того, щоб працювати вчительками та медсестрами. Вона виявилася гарною матір’ю, а Аластер — гарним батьком. Яке зло від того, що варення буде на столі кожного дня?

Мені треба було відмовитися і не продаватися, хоча то була й Александрова помилка, що він запропонував мене продати. Усе, чого хотів мій батько, — це гроші, але чого ж конкретно хотів Александр? О, то було так давно! Я вже одружена з ним двадцять два роки, а й досі достеменно не знаю. Благопристойна дружина — напевно. Діти, особливо сини — так. Утерти носа моєму батькові та доктору Маррі — безперечно. Але що ж іще? Невже він думав, що відчуття обов’язку спричиниться до кохання? Невже він вважав спроможним обернути обов’язок на кохання? Але він не був готовий пожертвувати всім заради нашого шлюбу і завжди тримав Рубі про запас, про всяк випадок. Оту бідну жінку, так нестямно в нього закохану і таку нездатну бути дружиною. І він сприйняв за правду її слова про те, що вона ніколи ні з ким не одружиться, бо вона сказала те, що він хотів почути. От дурень! Я ж бо знаю, що коли б він її попросив, то вона б сказала: „Так, так, так!“ І вони б кохали одне одного до божевілля, і у них народилося б не менше півдесятка синів. Але він не розгледів царственої володарки в дамі сумнівної репутації, а коли розгледів, то було вже надто пізно. Рубі, Рубі, він і твоє життя зруйнував».

Коли Доллі прокинулася, то побачила побіля себе мамусю і простягнула до неї руки — за отими обіймами та поцілунками, про які щойно думала Елізабет. Як приємно вона пахла після спокійної ночі! «О Доллі, будь щасливою! Прийми правду, коли ти її почуєш, як щось таке, що не варте ані йоти