Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Яса. Том 1 📚 - Українською

Читати книгу - "Яса. Том 1"

317
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Яса. Том 1" автора Юрій Михайлович Мушкетик. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 146 147
Перейти на сторінку:
долинці біля дороги підібрав чийогось коня. Мабуть, його покинули татари. Був безклубий і сліпий на обоє очей. Либонь, осліп недавно, бо йшов без остороги, куди направляли. Лаврін одпасав сліпого коня кілька днів у лісі й далі поїхав верхи. Замість сідла підстелив мішок з соломою, стремена приробив мотузяні. Саме тоді намислив податися в степи. Все йому вказувало, що Маркова путь прослалася туди.

Коли Лавріна поторсали за ногу, він зрозумів, що заснув удруге. Його будили до сніданку. Лаврін поміняв у збучавілих чоботях (стояли в печі за заслінкою) устілки, взувся. Ледве понатягував їх на ноги, так вони позсихалися. На столі парувала в казані кулеша, дебела господиня в червоному очіпку насипала її у велику дерев’яну миску, видовбану просто в товстому брусі стола. За столом зібралася вся родина: господар, господиня, двоє синів і, певно, невістка — дружина старшого сина. Господар, господиня і сини — всі люди кремезні, огрядні, тільки невістка маленька, щебетлива, як ластівка. Обидва сини вельми схожі на батька — лобаті, з важкими підборіддями, з широко поставленими очима — і такі ж дужі, як батько, втрьох могли б завдати на плечі рублену комору і винести її за село. Тільки такі люди й втримувались на цьому важкому полі.

За сніданком Лаврін оповів свої пригоди («На тому тижні вовки загризли коня під хорунжим, а самого хорунжого не зачепили», — зауважив господар, а господиня тричі перехрестилася), розказав, куди йде і кого шукає. Перехрест не приховував своєї біди, тільки казав, що Киліяна — його сестра. Похитувала головою господиня, тихенько йойкала невістка, господар почісував густу чорну бороду, в його очах світилися співчуття й насміх (є такі люди, чужа біда мовби трохи гріє їх: «Ге — ге, зі мною такого не станеться»), такі ж чорняві, як батько, сини перебирали всіх нових поселенців, нових наймитів у селі та по хуторах доокіл. Це їм було як забавка. Змагалися, хто згадає більше. Та нараз старший син, що виліз із — за столу й гострив бруском сокиру — збирались у байрак по дрова, — повернувся до Лавріна й сказав, важко брижачи чоло:

— А не ті це двоє, що прибилися до Драпака? Достеменно такі, як ти кажеш.

— Це той Драпак, що в Рудих болотах? — підвів голову господар.

— Еге ж. Мартин Драпак. Коня в нього Остап виміняв за восьмеро овечок.

— Може бути, — знову пошкріб бороду господар, але вже зовсім по—іншому. — Далебі, вельми схожі. Я їх сам бачив.

Лаврін відчув, як йому тривожно закалатало серце. Щось підказувало, що його страдницькі мандри сягають кінця. Зараз його змагала тільки одна думка: як знайти Киліяну та Марка. Думав спокійно і втомлено. Ті гарячкові заміри, ті жахні плани на помсту Ногайцеві, котрі кував у перші дні гонитви, перегоріли, перетліли, тепер мав звершити кару за зраду, викликати Марка на герць або просто пристрілити з рушниці. Якщо ж він одружився з Киліяною… Такий розмисел теж виникав, тоді розради не знаходив. Тоді, мабуть, Марка судитиме уряд.

Про Киліяну думав щодня, щогодини, одначе почував — від того думання вона не приблизилася до нього й на цяту. Бачив її ніби крізь прозору тканину, за яку сам не мав права ступати. Може, через те, що дуже мало знав її. Найчастіше чомусь згадував, як сиділи на траві в Брусовому дворі, в Киліяни розплелася коса, — трішки, на самому кінчику, — а він нишком розплів її всю, й було те приємне йому: Киліяна вдавала, буцім не чує. Розплетена коса лежала на його руці, це була його коса, тільки в ту мить він по — справжньому зрозумів, як шалено кохає дівчину. Але тепер того спомину було замало. У серці висіла туга; він знав: погасить її тільки тоді, коли побачить Киліяну.

Лаврін помолився одразу всім святим, які ще дрімали в ранковому теплі на широкій божниці, почав збиратися в дорогу. Господарі відмовляли: до хутора більше п’ятдесяти верст, та й повертає на хуртовину. Вони навіть по дрова не поїдуть. Радили дочекатися запорозького чамбула, котрий добиратиметься до застави й прихопить із собою Перехреста. Але чамбула можна чекати й тиждень, і два, а за цей час багато чого могло перемінитися. У Лавріна на таке чекання не було снаги. Він пересушив під комином порох, оглянув і зарядив рушницю та пістоль. Подякував господарям за ночівлю, за сало та хліб, які дали в дорогу, а парубкові ще за тютюн, вклонився хаті з порозвішуваними по стінах рушниками і зброєю, вклонився на порозі господині, на мить затримався поглядом на теплих червоних півнях, що ними був розписаний комин, зітхнув, зодягнув шапку, вийшов на подвір’я. По селу скрипіли колодязні журавлі, помукували корови, інколи іржали коні — козаки напували худобу, й таким миром віяло од того гомону, що він аж завагався. А тоді рішуче стріпнув головою і пішов. Нежонатий хазяїнів син провів його за село, ще раз спробував відмовити. Он і горобці понадувалися на хвищу, й вітер по небу розвозить хмари. А далі по дорозі — жодної хати. Їхнє село — крайнє в степу. Обкопане валом, обнесене високим, міцним частоколом, воно то оборонялося од татар, то одкуплялося од них. Частіше одкуплялося, татарські купецькі обози теж передньовують тут, для них за селом збудовано караван — сарай і виділено окреме пасовисько й водопій. За те мали од самого хана ординанс на захист від степових і берегових татар.

Хлопець був жалісливий і, мабуть, просив Лавріна залишитися щиро. Лаврін почав вагатися, а тоді знову подумав про Киліяну, й думка та була, як свинець у рані (а що, коли потім увесь вік шкодуватиме за згаяний день?!), ще раз розпитав дорогу, ще раз попрощався й пішов.

Примітки

1

Акинджі — нападники, нерегулярні летючі татарські загони (тур.).

2

Так турки називали Александра Македонського.

3

Езан — заклик на молитву (тур.).

4

Муфті — первосвященик магометанського закону (тур.).

5

Що я написав — те написав (латин.).

6

Спагії — вершники (тур.).

7

Сердар, сердарах — головнокомандуючий (тур.).

8

Секбанбаші — вищі офіцери регулярного війська (тур.).

9

Джебеліх — військо, що вели за собою феодали (тур.).

10

Силяхуар — ага — чиновник, що возив шаблю султана (тур.).

11

Лист написаний 1678 р., одначе мовиться в ньому про події 1674 р., тому автор вміщує його в оповіді після ладижинської оборони.

1 ... 146 147
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Яса. Том 1», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Яса. Том 1"