Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Людина без властивостей. Том III 📚 - Українською

Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Людина без властивостей. Том III" автора Роберт Музіль. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 146 147 148 ... 182
Перейти на сторінку:
обійтися без захвату. А захват — це такий стан, коли всі її думки й почуття проникнуті тим самим духом. Гадаєш, захват — це, мало не навпаки, стан, коли якесь одне почуття надзвичайно глибоке, одне-однісіньке, котре (чари, та й годі!) зачаровує собою решту почуттів? Ні, ти нічого не хотів про це сказати? І все ж це правда. Правда й це. Але глибина такого захвату не має опертя. Стійкими почуття й думки стають лише завдяки одні одним, лише в сукупності, вони повинні мати ту саму спрямованість і взаємно зачаровувати одні одних. І всіма ж бо засобами — наркотиками, уявою, навіюванням, вірою, переконаннями, а нерідко й просто власною дурістю, яка все на світі спрощує, — людина прагне домогтися стану, подібного до цього. В ідеї вона вірить не тому, що іноді вони слушні, а тому, що вона мусить вірити. Тому що вона має давати лад своїм емоціям. Тому що вона має заткнути ілюзією діру в мурах свого життя, діру, через яку її почуття розлетяться на всі чотири вітри. Найкраще було б, мабуть, не здаватися на волю якого-небудь минущого ілюзорного стану, а бодай пошукати умов для справжнього захвату. Та хоча загалом число рішень, котрі залежать від почуттів, незмірно більше числа рішень, котрі можна ухвалити чистим розумом, і хоч усі події, що хвилюють людство, постають з фантазії, виявляється, що надособистий лад наведено лише у сфері здорового глузду, а для почуттів не зроблено нічого, що заслуговувало б назви спільних зусиль чи хоч би натякало на усвідомлення відчайдушної необхідности таких зусиль.

Приблизно так казав Ульріх, не зважаючи на цілком зрозумілі протести Генерала.

У подіях цього вечора — хоч вони були й досить бурхливі, а в разі несприятливого їхнього витлумачення могли спричинити навіть до небажаних наслідків — Ульріх бачив лише приклад безмежного безладу. Цієї хвилини до пана Фоєрмауля йому було так само байдуже, як до вселюдської любови, до націоналізму так само байдуже, як до пана Фоєрмауля, і Штум марно допитувався в нього, як же з цієї суто особистої думки викристалізувати ідею відчутного прогресу.

 — Напиши у своєму донесенні, — відповів Ульріх, — що це — Тисячолітня релігійна війна. І ніколи ще люди, мовляв, не були до неї так погано озброєні, як у наш час, тому що зі сміття «марно зазнаних почуттів», яке одна доба скидає на іншу, виросла вже ціла гора, і проти цього ніхто й пальцем не ворухне. Отож військове міністерство може спокійнісінько очікувати ще однієї загальної біди.

Ульріх передбачав долю, сам про це не здогадуючись. Та справжні події його й не цікавили, він боровся за власне раювання. І намагався не випускати з уваги нічого, що цьому раюванню могло б стати на заваді. Того ж він і сміявся, того ж і намагавсь ошукати решту людей, удаючи, нібито перебільшує й глумиться. Перебільшував він задля Агати; він провадив свою розмову з нею далі, й не лише цю останню. Насправді він зводив проти неї бастіон думок, знаючи, що в певному місці цього бастіону є невеличка засувка: досить лишень її відсунути — й усе затоплять і поховають під собою почуття! І ця засувка, по суті, ні на мить не йшла йому з голови

Діотима стояла поблизу й усміхалася. Вона здогадувалась, що Ульріх намагається дбати про сестру, була невесело зворушена, забула про сексологію, і перед нею щось розкрилося — мабуть, майбутнє, принаймні трохи розтулились і її вуста.

Арнгайм звернувся до Ульріха:

 — І ви гадаєте. проти цього можна щось удіяти?

З тону, яким він спитав, можна було зрозуміти, що за перебільшенням він побачив серйозність, хоч і вона, на його думку, була все ж таки перебільшена.

А Туцці сказав Діотимі:

 — У кожному разі не можна допустити, щоб усе це набрало широкого розголосу.

Ульріх відповів Арнгаймові:

 — Невже це не очевидно? Сьогодні перед нами надто багато можливостей відчувати й жити. Але хіба ці труднощі — не такі самі, як ті, що їх долає розум, коли опиняється перед силою-силенною фактів і цілою історією теорій? Однак для нього ми знайшли незавершену, а проте сувору лінію поведінки, описувати яку вам я не маю потреби. А тепер я питаю вас: чи не можна знайти щось таке й для почуттів? Адже нам, безперечно, хочеться все ж таки збагнути, навіщо ми тут, на землі, це — головне джерело будь-якого насильства у світі. Зробити це своїми недостатніми засобами намагалися й інші часи, але велика доба досвіду загалом ще не скористалася своїм розумом.

Арнгайм, який швидко все схоплював і любив перебивати співрозмовника, благально поклав Ульріхові на плече руку.

 — Але ж це означало б дедалі тісніший зв’язок із Богом! — стишеним і застережливим голосом вигукнув він.

 — Але ж це було б і не найстрашніше? — відказав Ульріх не без гострої іронії з приводу цього нерозважливого побоювання. — Одначе так далеко я й не заходив!

Арнгайм ту ж мить опанував себе й усміхнувся.

 — Приємно, коли після тривалої відсутности застаєш кого-небудь таким самим, який він був доти; тепер це рідко трапляється! — промовив він.

А втім, йому й справді було приємно завдяки цій доброзичливій обороні відразу відчути себе в безпеці. Адже Ульріх міг повернутися до тієї невдалої пропозиції щодо роботи, й Арнгайм був вдячний йому за те, що він з безвідповідальною впертістю гордував спускатися на грішну землю.

 — Нам не завадило б якось про це поговорити, — щиро додав Арнгайм. — Мені не зрозуміло, як ви уявляєте собі таке застосування наших теоретичних поглядів на практиці.

Ульріх знав, що це справді ще незрозуміло. Адже він мав на увазі не «життя дослідника», не життя «у сяйві науки», а «пошуки почуттів», що нагадують пошуки істини, лише з тією різницею, що річ тут була не в істині. Він поглянув услід Арнгаймові, який рушив до Агати. Там стояла й Діотима; Туцці з Ляйнсдорфом походжали туди-сюди. Аґата перемовлялася з усіма й думала: «Чому він до всіх забалакує?! Краще пішов би звідси зі мною! Сам знецінює те, про що казав мені!» Окремі слова, які долітали до її вух, їй подобалися, та все ж завдавали болю. Тепер усе, що Аґата чула від Ульріха, знов завдавало їй болю, і вона вже вдруге цього дня раптом відчула бажання від нього втекти. Їй не вірилося, що її, такої упередженої, йому було б досить, і думка про те, що невдовзі вони вирушать додому просто

1 ... 146 147 148 ... 182
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Людина без властивостей. Том III», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Людина без властивостей. Том III"