Читати книгу - "Відродження Нації"

Але що робити: маси тяглися до тої "азіатщини", галицький забитий селянин почував пробуджену соціальну й національну рідність з наддніпрянським братом своїм, галицький робітник клясовим інстінктом своїм тягнувся туди, де йшла велика, народня, дійсно визвольна з під усякого ярма боротьба.

І через те Національна Рада мусіла піти на уступки й згодитись на з'єднання. Але це було тільки формальне поєднання. Ні історичні умови попереднього життя двох країн, ні ріжниця в самій природі керуючих елементів не сприяли тісніщому злиттю двох галузів єдиного народу.

І розуміється, ця сама природа галицьких кулуарно-нафтяних політиків була причиною того, що не було використано як слід силу галицького селянства. Знаючи цю природу, смішно навіть уявити, щоб ці люди могли стати на ґрунт дійсно-народньої, селянсько-робітничої влади й державности. Але вони не тільки на це не були здатні, а навіть на буржуазний революціонізм, на те, щоб хоч на мент пронятись визвольним ентузіазмом, щоб одважитись на зламання тих соціальних і політичних відносин, які робили з Галичини якесь феодальне князівство польської шляхти.

Національна Рада вже цілком свідомо не хотіла порушити ні одної основи шляхетсько-буржуазного ладу. Вона з повною свідомостю не чіпала польських поміщиків пауків і їхніх кодл. І так само, з страху перед революційним настроєм мас, вона не допускала ніяких ширших проявів його.

Через те, натурально, вона й не могла використувати ту велику силу духу, завзяття, яка часто буває більшою за силу гармат і танків. Навпаки, коли, наприклад, галерські дівізії почали бити українське військо, коли український уряд, упавши духом, почав одступати й коли українське залізниче робітництво, запалившись вогнем отого завзяття, сформувало власними силами свій робітничий полк і попрохало від уряду затверження його, то хіба ці кулуарні душі не злякались цього завзяття, хіба вони не заборонили формування таких "партійних", як вони казали, полків?

А хіба ця "демократична" влада не арештувала деяких політичних діячів (М. Шаповала, Ф. Євшана, В. Пачовського), коли ці хотіли надати орґанізовані, революційні форми тому бурхливому невдоволенню мас, яке й Національній Раді було відоме?

І хіба в селянстві й робітництві не було загальної думки: нехай управимось тільки з польськими панами, ми візьмемось і за своїх підпанків?

Ці худосочні, паперові політікани не тільки не вміли використати сил народа, але всією своєю політикою убивали революційний дух, глушили піднесення души народньої, викликали зневірря, недовірря, нерішучість, непевність. І тільки сила вікової ненависти до польського пана та природна слухняність галицького селянина й звичка коритись начальству тримали в дісціпліні й послуху оті босі й голі селянські війська.

Ці галицькі "патріоти", не допускаючи "партійних" полків і глушачи революційні пориви свого народу, все виставляли свою любов до держави, - тільки, мовляв, у ім'я державних інтересів вони вели свою акцію.

Добре. Чом же вони не врятували тої державности, коли це можна було зробити? Коли поляки били й випірали українську наддністрянську армію з Галичини й коли для кожного ясно було, що надій на рятунок власними силами немає, коли ясно було, що Антанта віддавала український народ своєму хамові на пожирання, то чому ці великі патріоти не згодились урятувати українську, національну державність тими засобами, які їм пропонувались? Адже большевики (в червні 1919 р.) пропонували цим "патріотам": ми вам дамо зброї, одежу, всієї амуніції, навіть свого війська, коли треба, -вступайте з нами в союз, давайте разом бити поляків, вам потрібна ваша країна, а нам треба пробитись до Угорщини. Тільки одна умова: ліквідуйте Петлюрівщину.

Кулуарні "патріоти" від цього відмовились. Де ж бо то можливо: зрадити Петлюру, зрадити своїх.

Для них ніби петлюрівщина була вся українська державність.

Але діло, розуміється, не в петлюрівщині, - коли їм було потрібно, вони дуже легко згодились її "ліквідувати".

Коли б вони були справжніми патріотами, коли б для них, дійсно, національні, народньо-державні інтереси були вище за все, вони повинні були б виразно заявити, що петлюрівщина не є українська державність, що рятувати петлюрівщину є річ безпотрібна, безнадійна й навіть шкодлива для дійсно-українських народньо-державних інтересів. Коли б вони не були, дійсно, тільки партійними патріотами, то повинні були б не одкидати пропозіцій большевиків, а вступити з ними в дальші переговори, повинні були поставити контрпропозіцію: ми ліквідуємо петлюрівщину, а ви ліквідуйте пятаковщину. І нехай буде на всій соборній Україні, й у вас і в нас, один спільний совітський, соціалістичний, але національно-український Уряд і нехай він робить у соціально-політичному напрямі все, що хоче й що вважає корисним для народу. Нам же важно, щоб була забезпечена національно-державна сторона цієї влади.

Ми знаємо, що угода з вами приведе й Галичину до совітської форми влади, але ми не партійні патріоти, ми готові в ім'я нашої національности одійти від влади, аби цю національність було врятовано й ґарантовано.

От-так повинні були б міркувати ці "патріоти", коли б вони були, дійсно, патріотами, коли б вони, справді, були, як кажуть, заінтересовані тільки справою нашої національної державности. І коли б вони так поставили справу переговорів, то є багато шансів думати, що національна справа й у Галичині й на Великій Україні від того значно виграла би.

Але "патріоти" пропозіції большевиків одкинули. Бо, перш усього, - як вони кажуть, - вони не могли орієнтуватись на "труп", се-б-то Совітську Росію. А друге, вони не могли зрадити наддніпрянців, особливо тоді, як приїхав Петлюра з сьома міністрами й "десять годин виплакував помочи" проти большевиків і благав не вступати з ними в союз, не ліквідувати його.

І чого ж варті ці виправдання й арґументи, коли поставити їх поруч з тим фактом, що ці самі "патріоти" через чотирі місяці зорієнтувались на справжній труп, на Денікіна, коли зрадили того самого Петлюру й коли віддали найбільшому ворогові української нації, найлютіщому реакціонерові своє військо й віддали майже без усяких контрпропозіцій ?

І чи не ясно з цього, що цей "патріотизм" був дійсно-партійний патріотизм, ворожий до соціального визволення поневолених кляс українського народа, прихильний до реакції, патріотизм партії прислужників буржуазії, патріотизм урядового пирога, кулуарно-нафтяний і зрадницький патріотизм.

От-то ж ні трішки не дивно, що ці люди не змогли довго боротись і були вибиті з Галичини. Вони покладали всі надії тільки на мілітарну силу свою, инчих сил свого народу й міжнародньої сітуації вони не розуміли й не хотіли розуміти.

І кінчилось тим, чим і повинно було в таких умовах кінчитись: дужча