Читати книгу - "Сибіріада польська"

— Не дуже. Як це... Поляк?

— Ну ніби то що я його з поляком сплодила! Розумієш? І скажу тобі відразу, що це свята правда! Чи то якийсь гріх? А знаєш, хто з ваших поляків є його батьком? Одній тільки Дарії у таємниці я сказала. Не знаєш? То тобі скажу: Бронек Шушкевич!

— Бронек Шушкевич?!

— Він самий! І жодного гріха в цьому не було. Була любов, ось що! Коли тут у мене Бронек поселився я від двох років була вдовою. Мого Льоню, нібито мого чоловіка, забрала війна. Добрий був чоловік, світи, Господи, над його душею. Майже два роки минуло. А з Бронеком ми зійшлися як то баба з чоловіком... Потім і Бронека війна покликала, а мене від нього Бог синочком порадував... А в мене до тебе є справа ось така: бажаю до Бронека на фронт написати листа, про народження сина його повідомити. Мушу той батьківський обов’язок виконати, щоб потім, коли наш синочок, дай, Боже, йому здоров’я, виросте, не мав до своєї родительки претензії, що його в немовлячому віці перед рідним батьком утаїла. На жаль, як тут написати, коли адреси Бронека на фронт не знаю і по-польськи жодного слова не вмію. Бронек у російській мові також слабий. Напиши мені, Стасіку, лист до Бронека на фронт! Напишемо йому в тому листі радісну звістку, що синок йому народився. І що він здоровий, і подібний до батька, як ті дві краплі води. Що у службових документах скажу записати йому батьківське прізвище. Напишемо, що ім’я дам малому Бронек, батьківське. І що він поляк, так малому в свідоцтві про народження запишу. Ну й напишемо ще в тому листі, що я, то значить Нюрка, нічого від нього, то значить від Бронека, не хочу: жодних якихось там аліментів або чогось подібного. Щоб з приводу цього не журився. І ще напишемо йому, що тільки Бога про одне разом з маленьким синком просимо, щоб на тій проклятій війні кулі його обминали. Ну й щоб якщо буде така його воля, пам’ятав, що тут, у Булушкіно в Сибіру, народився у нього й тужить за своїм рідним татусем його маленький синочок.

До цього часу ще не траплялося, щоб у Булушкіно хтось із фронтовиків повернувся: хоч би каліка або воєнний інвалід, бо про відпустки навіть подумати ніхто не насмілювався.

Лише напровесні сорок четвертого року до села повернулися з війни двоє воєнних інвалідів. Першим повернувся Іван Астаф’єв, довоєнний управляючий радгоспу. Невдовзі після нього Олександр Погребіхін, радгоспний механік — золоті руки. Астаф’єв втратив на війні одне око та руку. Погребіхіну ногу відірвало на міні...

Привітати Астаф’єва примчало все село. Кожний був цікавий всього: як виглядає, що то за війна, коли врешті закінчиться, ну й чи там часом Астаф’єв когось з булушкінських свояків не зустрів. Астаф’єва, чоловіка ставного і не старого, явно бентежило його каліцтво: пустий рукав, засунутий за пояс військової обвішаної медалями блузи, і чорна пов’язка на пустій очній ямці. Діти, дві дочки-близнючки, не давалися відігнати від батька. Вєра, радгоспна бухгалтерка, помолодшала і щаслива ставила на гостинний стіл, що тільки мала. Зрештою, за тутешнім звичаєм гості також наприносили, що могли. Пили, згадували, співали, плакали...

На привітання Саньки Погребіхіна також гостей не бракувало, бо Саньку всі любили. Лише деякі баби душилися зі злосливим задоволенням, як ця волоцюга Маруська гляне тепер в очі чоловікові. А Маруська, немов нічого, виконувала роль гостинної хазяйки. Голосно сміялася і частенько з Санькою чаркою стукалася. А щоб усім показати, як радіє з повернення чоловіка, пхалась до нього з підлесливим щебетом і поцілунками.

— А то з неї зрадниця, а то сварлива баба! — сичали між собою обурені жінки, які добре пам’ятали, як то Маруська під час Санькової фронтової відсутності безсоромно з приїжджим міліціонером дуріла. Тим часом Санька, нічого не свідомий, втішений і щасливий поверненням, вливав у себе смердючу самогонку буз усякої міри:

Лише через пару днів, відправивши малюків до своєї невістки, Санька зачинився з Маруською в хаті і бив точно і нахолодно так, що одну лікарняну милицю цілком на ній поламав. Маруська тільки важко стогнала, але плакати і звати на допомогу не відважилася. Лише її домашній собака метався, наляканий у сінях, і не дуже знав — вити чи гавкати...

а переднівку на Булушкіно упало нещастя голоду. На всіх. На людей і на їхню худобу. Старі згадували, що такого голоду тут не було вже років тридцять, коли радянська влада, розкуркуливши селян, вимела з сільських комор збіжжя до одного зернятка.

На цей раз війна не тільки чоловіків у них забрала, але що тільки можна було з’їсти, з села реквізувала. З булушкінського радгоспу вивезли до Тулуна майже усе збіжжя, картоплю, віддавали худобу і свиней на заріз.

Баби проклинали, що Абрамов погано управляє, державі віддає все, а в радгоспі не залишає нічого. Погреби і амбари були порожні. Від осені коні вівса в очі не бачили. Проріджена доставаками на