Читати книгу - "Феномен Фенікса"

Але наприкінці свого життя була засмучена. Що їй не вдалося виробити в собі таку надприродну можливість — творити для ближніх — не для себе — чудеса.

— Але ж вона дечого й досягла, буцімто Космос послав їй Вчителя.

— Це так, проте…

Сама вона не могла здобути надприродні можливості. А як вона багла подарувати людству чудо, як багла! Чуда, якого ми всі чекаємо все своє життя.

— Гм… — приятель довго мовчав, вертячи в руках порожню чарчину й одним вухом прислухаючись до січневої хуги, що розгулявшись над Балтійським морем, звалилася на Таллінн. — А як на мене, то… Віра Іванівна, як і її люба теософія, дещо помилялася. Як за великим рахунком. Ми, люди, вже є творцями чудес.

— Як це?

— Буття кожної людини, яка живе на земній кульці, що мчить з космічною швидкістю в крижаному безпросвітному мороці всесвіту, саме життя її вже є чудом.

Хіба не так?

«ТРАПЛЯЄТЬСЯ, ЩО ДО НАС ПРИБУВАЮТЬ ЛІТАКИ… З МИНУЛОГО…»

— Гм…

У шеф-редактора був цілий набір різноемоційних вигуків «гм», що виражали у нього, залежно від ситуації і теми розмови та її психологічного забарвлення, то сумнів, роздратування чи подив, то іронію із знущанням чи й роздратуванням і він, знайомлячись з матеріалами співробітників, раз-пораз гмикав, висловлюючи ним те чи те своє почуття та враження.

Цього разу він теж гмикнув і гмикнув ледь розпочавши читати матеріал свого співробітника репортера Брайнена для рубрики «Нерозгадані таємниці».

— Гм… — мовби ж іронічно видав шеф-редактор на гора своє знамените «гм» і воно прозвучало спершу ніби нерозбірливо.

Навіть репортер, який добре знав звички свого шефа, спершу не збагнув якого відтінку було оте редакторове «гм». І лише потім збагнув: іронічне.

— «ТРАПЛЯЮТЬСЯ, ЩО ДО НАС ПРИБУВАЮТЬ ЛІТАКИ… З МИНУЛОГО…»

І після паузи:

— Гм…

Шеф-редактор заплющив очі, потер очні яблука через повіки, потім відкинувся на спинку крісла, сидів так якусь мить, а тоді стомлено — постійно боліли очі, — глянув на репортера, якого добре знав і який в газеті спеціалізувався на сенсаціях.

— Гм… — повторив по хвилі. — Скільки я вже перечитав твоїх сенсацій, звик до них, але цього разу… Як це… з минулого? Що вони справді до нас прилітають з минулого? Чи це данина твоєму закучерявленому стилю?

— Саме так, як і написано: з минулого.

— І взагалі… взагалі у тебе, — зізнайся бодай мені, — докази тому, про що ти пишеш, є? Більш-менш сприйнятливі і не такі фантастичні, що… Що аж дух захоплює. Навіть друкуючи сенсації, ми не повинні виходити за рамки здорового глузду. Ще й маємо якось їх пояснювати своїм читачам. Тож хочу уточнити, — редактор потряс аркушами паперу з матеріалом репортера, — це випадково не «качка», що їх час од часу запускають наші ЗМІ для зростання власних тиражів і навзагал — популярності свого видання?

— Але ж тиражі треба піднімати.

— Згоден. Проте сподіваюсь, у тебе все ж таки достовірні факти?

— Якщо їх можна назвати достовірними, то — так. А взагалі, в історії вже зафіксовано кілька сотень подібних випадків.

— Яких це… подібних? Скелетів за штурвалами літаків?

— Ну— у… — вперше ніби розгубився репортер. — Різні видіння…

— Простіше, навождення? Чи — мана-наслання?

— В тім числі й це. А також провали з часом і простором, гості з минулого, різні привиди над аеродромами… У тім числі й скелети за штурвалами літаків.

— Гм… Навіть… навіть скелети за штурвалами літаків? Де вони беруться?

Репортер чесно стенув плечима.

— Якби хто міг пояснити, — помовчавши, обережно додав: — Наука тут поки що безсила. Це за її межами. Принаймні, сьогодні.

— І багато їх там набралося?

Репортер запитливо скинув брови на лоба.

— Скелетів, — пояснив,