Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

Хай би там як, а треба визнати, що світське життя було справді гоже, а розмови у Ґермантів, хоч які пустопорожні, справді були тонкі. Жадний офіційний титул не міг би заступити втіхи перебувати в товаристві дукининих улюбленців, яких навряд чи заманили б до себе найупливовіші міністри. Якщо в її салоні поховано назавше стільки амбіцій людського розуму і навіть шляхетних поривань, то з персті принаймні вибуяла дивовижна квітка — квітка світськости. Звичайно, такі розумні люди, як от Сванн, теж дивилися згори на обдарованих людей, зневажали їх, а все тому, бо дукиня Ґермантська ставила над усе не інтелект, а, як на неї, вищу, рідкісну, найвибагливішу форму інтелекту, піднесену до ступеня дару слова, — дотепність. І якщо колись у Вердюренів Сванн називав Брішо педантом, а Ельстіра мугирем, попри вченість одного й геніальність другого, то визначення це робилося в дусі Ґермантів. Зроду Сванн не зважився б відрекомендувати жадного з' них дукиці, знаючи, як вона сприйме тиради Бішо і «перебенду» Ельстіра: у Ґермантів предовгі й претензійні виступи, як поважні, так і блазенські, вважалися за найнестерпніший вияв кретинізму.

А щодо Ґермантів з крови та кости, то їм дотепність давалася далеко не всім, як це спостерігається, скажімо, в літературному гурті, де всі мають однакову дикцію, стиль, а отже, й мислення, — але це аж ніяк не означає, що у великопанських колах менше епігонства, бо там яскравіші індивідуальності. Адже епігонство вимагає не лише цілковитого браку самобутности, але й певної тонкости слуху, здатного спершу вловити те, що потім імітується. А як і Курвуаз’є, деяким Ґермантам геть бракувало такого музичного слуху.

Візьмімо для прикладу так звану, але не в випадку музичних екзерцисів, імітацію — у значенні «імітувати» (Ґерманти це називали «пародіювати»). Хоча дукиня Ґермантська була тут віртуозом, Курвуаз’є залишалися незворушні, ніби то був якийсь вивід кроликів, а не чоловіки й жінки; а все тому, що вони не вміли добачати вади чи вловлювати акценти, які шаржувала дукиня. Коли вона «вдавала» дука Ліможського, Курвуаз’є заперечували: «Ба ні, він мовить зовсім не так, я вчора обідала з ним у Бабети, він пробалакав зі мною цілісінький вечір, але не так», а трохи тямущіші Ґерманти скрикували: «Боже свідче, ну й кумедниця наша Оріана! Вдає кого хочеш, як живого! Це його голос, Оріано! Удай ще Ліможа!» І хай навіть ці Ґерманти (не кажу вже про Ґермантів незвичайних, які, коли дукиня шаржувала дука Ліможського, надпоривалися: «От уже ви його вхопили!» або: «Як ти його вхопила!») не грішили дотепністю так, як її розуміла дукиня Ґермантська (в чому вона мала слушність), а проте, слухаючи й повторюючи дукинині дотепи, вони сяк-так запозичили її манеру розмовляти, засвоїли дещицю її бачення, дещицю того, що Сванн, зарівно як і дукиня, назвав би «своїм викладом». Отож-бо в їхній розмові Курвуаз’є чулося щось зовсім зрідні Оріаниній дотепності, ґермантівській, як вони казали, дотепності. Та поза-як ці Ґерманти були не лише її кревними, а й шанувальниками, Оріана (інших своїх родичів вона тримала на відстані, помщаю-чись теперішнім своїм гордуванням за те, що вони зневажали її до заміжжя) одвідувала їх іноді, зазвичай із чоловіком, користа-ючи з гарної літньої днини. Такі візити ставали цілою подією. Серце кидалося частіше у принцеси д’Епіне, яка приймала гостей у великій вітальні бельетажу, скоро вона помічала, ніби перші сполохи негрізної пожежі або «дозір» несподіваного наїзду, Оріа-ну, яка минала дитинець, чарівний капелюшок та парасольку в її руці, парасольку, від якої благоухало літом. «Гляди, Оріана!» — волала вона таким тоном, яким кажуть: «Начувайсь!» — аби заздалегідь попереджені гості дружно, без паніки евакуювалися з вітальні. Половина, не сміючи зостатися, зривалася на рівні. «Куди ж це ви? Сідайте, сідайте, я вас благаю не йти! — кидала пані дому нібито щиро й недбало (вдаючи з себе велику даму), але в голосі її бриніло щось фальшиве. — Вам, може, треба перебалакати між собою? Ви справді поспішаєте? Гаразд, я скоро до вас заскочу», — казала принцеса тим, кого їй хотілося витурити. Дуцтво дуже ґречно кланялося особам, з якими бачилося тут цілі роки, але не знайомилося і які ледве віталися з ним із делікатности. Заледве гості виходили, дук щонайґречніше розпитував про них, удавав, ніби його цікавлять високі прикмети цих людей, яких він не запрошував до себе з якоїсь лихої години або щоб не псувати крови Оріані. «Хто ця малявка у рожевому бриликові?» — «Що це з вами, кузене, ви бачили її не раз! Це віконтеса Турська, з дому Ламарзель». — «Вона аж очі в себе вбирає, ще й виглядає розумницею, ось тільки верхня губка відкопилена, а то була б мальована красуня. Якщо є на світі віконт Турський, то його можна повіншувати. А знаєте, Оріано, кого мені нагадують її брови й лінія чола? Вашу кузину Едвіж де Лінь». Дукиня Ґермантська одразу в’янула, коли при ній підносили принади іншої жінки, тож завжди переводила розмову на інше. Але вона не враховувала, що чоловік любив хвалитися своєю обізнаністю з життям-буттям тих, хто в нього не буває, — він дбав про те, щоб створити про себе вражіння людини поважнішої, ніж його дружина. «Ось ви, — озвався він раптом гучно, — згадали Ламарзель. Пам’ятаю, як був я в Палаті, то чув там одну дуже небуденну промову...» — «Цю промову виголосив вуйко цієї молодої жінки, яку ви оце бачили». — «От уже талант, так талант! Ні, кохана, — озивався дук до віконтеси д’Егремон: дукиня Ґермантська терпіти її не могла, але та не рушала з дому, зголосившись відбувати у принцеси д’Епіне бодай ролю субретки (і зганяючи свою злість удома на власній субретці, ба навіть б’ючи її), вона огиналася там, розгублена, жалюгідна, при дуцтві, роздягала гостей, у всьому їм годила, ласкаво звала їх до сусідніх покоїв, — не треба нас частувати чаєм, погомонимо, та й годі, ми люди прості, нема чого з нами панькатися. Зрештою, — мовив він принцесі д’Епіне, вже нехтуючи панею Егремон, розрум’яненою від сорому, покірною, марнославною дбахою), — ми