Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

— Там, у селі Великопілля, коли вбили Красуляків, цей хлопець мене знайшов, але не вбив, а вивів у ліс і відпустив. Я чула, як його називали на ім’я Крук. Тоді він теж запитав, як мене звати. З того часу ми з ним не бачилися. Можеш вірити, можеш ні. Більше я не можу нічого додати.

Гниря підвівся, підійшов до дружини, взяв її голову в руки, нахилився й поцілував у лоб.

— Я тобі вірю, — тільки й сказав.

Хоч була неділя, Гниря швидко зібрався й за півгодини вже сидів у своєму робочому кабінеті в управлінні держбезпеки. Працювати у вихідні для співробітників органів — звичне діло. Ще з часів Фелікса Едмундовича, не кажучи вже про сталінські, нічні пильнування вважалися більше нормою, ніж винятком. Вадим — добрий служака, досвідчений опер і знає, коли й що робити, як ті чи інші обставини повертати собі на добро. Оце й зараз капітан Гниря сів писати рапорт начальству, як він особисто знешкодив останнього вояка з банди «Остапа» на псевдо «Крук». Гниря тоді не міг знати, яку роль відіграє цей папірець у долях людей, котрі його читатимуть через багато десятків років…»

Так, знаючи нині кінець розповіді Дениса Файлова, Зорій дедалі більше думав про дивовижні, майже містичні життєві історії, здавалося б, зовсім далеких, чужих і незнайомих людей, долі яких переплітаються таким чином, що хоч-не-хоч

повіриш у містику й небесну визначеність того, що відбувається на Землі. А як інакше пояснити зустріч на величезному просторі, серед мільйонів людей саме тих, які не повинні були б зустрітися ніколи в житті.

Зорій підвівся з крісла, пройшовся по кімнаті. І тут раптом згадав, що в його портфелі лежить пакет з трусами, які він забрав з моргу. Ні, у нього не було бажання зараз діставати цей «речовий доказ». У голові полковника наміть не майнула думка зателефонувати Ніні Теслі й запитати її, у горошок чи в смужку носив труси чоловік.

Тоді навіщо Зорій забрав цей єдиний предмет, що міг розвіяти останні сумніви у тому, що трапилося з Сашком Теслею? Може, справді треба було зіпхнути ці всі проблеми на Симка? То його робота — розслідувати ось такі випадки. Ця думка з’явилася лише на мить і зникла як така, що жодним чином не могла бути реалізована апріорі. Не така ж він уже тварюка, щоб залишити цю справу без особистої участі. Більше того, Зорій чітко усвідомлював: не в останню чергу він сам — причина того, що відбувається тепер навколо нього. З його друзями, співробітниками, з тими, кого він, Богдан Зорій, утягнув у орбіту власних амбіцій. А чим ще, як не амбіціями, можна пояснити втілення таких незвичних для простого полковника спецслужби планів?

І тут йому прийшла проста думка. Чому ж раніше він цього не допетрав? Усе ж так просто. Про це можна знайти тисячі книжок, сотні фільмів. Богдан Данилович розкрив портфель, кинув на стілець пакет з «речовим доказом» і взяв мобільний телефон.

— Алло, Петре, ти ще не спиш? Як ти думаєш, твій Едічка зараз ще жує бутерброди над своїми трупами? До речі, як його по батькові? Іванович? Оригінальне сполучення імені й по батькові. Дай, будь ласка, його телефон: я пам’ятаю, ти казав, що попереджав його про наш прихід. Ага, пишу.

Що я придумав? Та… прийшла в голову одна мисля. Добре, потім доповім вам, пане полковнику, про виконану роботу. Бувай… — Зорій натиснув на кнопку «відбій» і набрав щойно записаний номер, але ніхто не відповів. Зорій знову й знову набирав номер телефона моргу, та після кільканадцяти сигналів виклику нарешті буркнув невдоволений чоловічий голос: «Кому не спиться в глупу ніч?»

— Едуарде Івановичу, доброго вечора. Це полковник Зорій Богдан Данилович. Вибачте, будь ласка, що так пізно турбую. Ви, мабуть, уже прилягли біля якогось мовчуна, — не втримався Зорій, але швидко заторохтів, боячись, що експерт покладе слухавку. — Я розумію, що це буде верхом нахабства, але дуже прошу вас: гляньте на кістки об’єкта, якого ми сьогодні впізнавали. Мене цікавлять ноги. Особливо ліва. Думаю, такому досвідченому спеціалісту неважко буде встановити, чи була поламана коли-небудь кістка, чи ні.

— Та, звичайно, неважко, особливо для таких людей, із такої фірми. До речі, пане полковнику, аналізи по вашому потопельнику ще не прийшли, але мені вже подзвонили: мужик переповнений наркотиками. Від такої дози можна десять разів померти. Схоже, він віддав Богу душу через передозування, а потім уже втопився. Тобто не виключено, що його мертвого просто викинули у воду.

— Спасибі велике, Едуарде Івановичу, за нову інформацію. Я хвилин за десять-п’ятнадцять зателефоную ще раз. Дякую.

Зорій знову вмостився у фотелі. Він знав, як довго тягнутимуться ті п’ятнадцять хвилин. Ні, треба думати про щось інше, тоді час спливе швидше. І, як паличка-виручалочка, звідкись здалеку випливли слова Дениса Файлова: схвильовані, надривні, останні. Останні слова, що, як виявилося, чув із вуст цієї цікавої людини Богдан Данилович Зорій.

«…як вона вже тоді могла відчувати, що в нашій історії щось не так і що її зітхання скоро переросте у відчай і жах. Переросте у трагедію.

Якось Злата запросила нас до себе додому — пора, мовляв, уже познайомитися нашим батькам. Точніше — матерям, бо на той час батько Злати вже помер. Коли ми зайшли до квартири, в коридорі нас зустріла Златина мама. І тут сталося те, чого ми аж ніяк не чекали. Побачивши одна одну, наші матері заклякли. Нарешті мати Злати промовила: «Оце так!», після чого моя мама прожогом вибігла з квартири. Ми зі Златою, нічого