Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

— Ми з Ганею знайомі. Давно знайомі. І дуже довго не бачилися. Не бачилися майже стільки, скільки вам зараз років.

Мати Злати пройшла в кімнату, ми — за нею. — Важкі то були часи. Ви народилися у Львові одночасно — з різницею в кілька днів. Але то інша історія. Ви, дітки, в тому не винні.

— У чому ми не винні, мамо? — передчуваючи щось недобре, схвильовано запитала Злата.

— Ні в чому ви не винні, дітки, — зітхнула жінка. —

А зараз, будь ласка, залиште мене. Ідіть десь погуляйте.

— Ні, мамо, я тебе в такому стані не залишу, — Злата звела на мене благальний погляд. — Денисе, іди додому. Здається, ти теж зараз мусиш бути біля своєї мами.

Коли я прийшов додому, мама лежала на дивані й дивилася в стелю. Ото тоді вона й розповіла мені все: і про те, хто насправді мій батько, і про Злату, яка, можливо, теж є дочкою мого батька, тобто бійця УПА Миколи Валюха, який загинув у 1947 році.

Про все, що дізнався тоді від матері, я розказав письменнику, який знайшов документи про мого батька в архіві СБУ. Єдине я не розповів — що трапилося після того, як ми зі Златою дізналися про давнє знайомство наших матерів, а я довідався ще й про те, що Злата — моя сестра. Я не можу зараз передати свій стан, у якому перебував того вечора. Мене мучили найстрашніші думки, і єдине, що мене тоді врятувало від самогубства, це стан моєї матері. Я бачив — їй набагато гірше, ніж мені, вона переживала болісніше, ніж я.

Не знаю, що було б далі, але там, на небесах, усе вирішили без нас. Після безсонної ночі я все-таки вирішив піти до Злати й поговорити з нею. Але зустрітися з живою коханою і… сестрою мені не судилося. Коли прийшов у квартиру Злати, її мати сказала, що тільки-но зателефонували з пункту швидкої допомоги й повідомили: Злату збила машина. На смерть. Після того моє життя втратило сенс. Я просто існував: служив, виконував завдання начальства, їв, пив, спав… Після загибелі Злати невдовзі померла її мати. А п’ять років тому покинула світ і моя.

Оце така історія. Для чого це все я розповідаю вам? Не знаю. Здається, тепер мені легше: я розповів найінтимнішу частину свого життя людині, яку поважаю. А розказав — і

наче покаявся. Я ж вірити в Бога так і не навчився. «Стыдно мне, что я в Бога не верил, горько мне, что не верю теперь». Що ж то за люди такі — поети, які вміли написати про себе так, що ті слова — пророчі для багатьох? До цього часу…»

Ось і минули швидко п’ятнадцять хвилин. Зорій знову набрав номер. Цього разу відповіли відразу.

— Алло, Едуарде Івановичу, це знову полковник Зорій. То що там у нас з кістками потопельника?

— Ніно Матвіївно, здрастуйте! Як добре, що ви вдома, — Зорій говорив навмисно впевнено, навіть підпустивши в слова відтінок безтурботності. — Щоб ви не хвилювалися, одразу повідомлю: поганих новин немає. Хоча особливо добрих — теж. Скажіть-но, як ви почуваєтеся?

— Здрастуйте, Богдане Даниловичу, — відповіла Ніна Тесля рівним спокійним голосом. — Як я можу почуватися? Сиджу вдома, відмінила всі гастролі, кожен дзвінок для мене, як атомний вибух. Що мені залишається робити? Чекати. Хоча, мушу зізнатися, я не звикла сидіти склавши руки. Не втрималася, скажу правду, і з’їздила до ясновидиці аж у Томашпіль. Вона за фотокарткою бачить долю людини — так мені говорили. Я показала знімок Саші. Вона одразу ж сказала, що він живий, але перебуває в якійсь клітці чи за ґратами, можливо, в тюрмі. Але я й без ворожки відчуваю, що Саша живий. Якби не та записка…

— Ніно Матвіївно, — скористався з паузи в розповіді жінки Зорій. — Я теж вірю, що Сашко живий. Але в мене є до вас два запитання — про всяк випадок. Наскільки я пам’ятаю, приблизно років п’ять тому, взимку, Сашко зламав ногу, здається, ліву. Ви були на гастролях, і мені довелося відвідати його вдома. Його тоді вже привезли з лікарні, і він лежав на дивані. Нога була в гіпсі. Ви можете це підтвердити, щоб я, бува, не помилився…

— Так, було. Саша тоді пролежав майже місяць, а потім ще шкандибав. Але лікарі все зробили вдало, невдовзі він навіть не згадував той прикрий випадок. А чому ви запитуєте? Щось мені не дуже подобається це запитання…

— Ні, все гаразд. Я ж сказав — про всяк випадок, — Зорій і далі бадьорився. — Просто мені зателефонували, повідомили, що знайшли мертвого чоловіка. У Дніпрі знайшли. Так у нього обидві ноги цілі-цілісінькі. У мене ще одне запитання, тільки я вас прошу, не хвилюйтеся. Я навіть упевнений, що отримаю на нього заперечну відповідь. Ви, може, пам’ятаєте, чи є у Сашка труси сірого кольору з емблемою спереду, на якій вишито «до-ре-мі»?

— Є, є, є, — закричала жінка. Вона заридала і довго не могла заспокоїтися. Зорій тільки непевно повторював:

— Ніно Матвіївно, Ніно Матвіївно, не хвилюйтеся.

Нарешті жінка тихо промовила:

— Де він?

— Ніно Матвіївно, я вам правду кажу — тут якась помилка.

У чоловіка, якого знайшли у Дніпрі, обидві ноги цілі. А труси… Стільки однакової білизни в магазинах… — Зорій говорив, а сам нічого не розумів. Як міг трапитися такий збіг?

— Я хочу подивитися на того чоловіка, — твердо сказала жінка.

— Я вас прошу, не