Читати книгу - "Вибрані твори"

Лопахін. Я теж, по правді, сам не розумію. Якось чудно все… Якщо є ще час, то я хоч зараз ладен… Скінчимо зразу — і край, а без вас, я почуваю, не освідчусь.

Любов Андріївна. І чудесно. Потрібна ж бо тільки одна хвилина. Я її зараз покличу…

Лопахін. До речі, й шампанське є. (Поглянувши на скляночки). Порожні, хтось уже випив.

Яша кашляє.

Це називається вихлистати.

Любов Андріївна (жваво). Прекрасно. Ми вийдемо… Яшо, allez![13] Я покличу її… (До дверей). Варю, облиш усе, іди сюди. Іди! (Виходить з Яшею).

Лопахін (поглядає на годинник). Так…

Пауза.

За дверима стриманий сміх, шепіт, нарешті входить Варя.

Варя (довго розглядає речі). Дивно, ніяк не знайду…

Лопахін. Чого ви шукаєте?

Варя. Сама пакувала і не пам’ятаю.

Пауза.

Лопахін. Куди ж ви тепер, Варваро Михайлівно? Варя. Я? До Рагуліних… Домовилась до них господарство доглядати… за економку, чи що.

Лопахін. Це в Яшнево? Верстов сімдесят буде.

Пауза.

От і кінчилось життя в цьому домі…

Варя (розглядає речі). Де ж це… Чи, може, я в скриню запакувала… Так, життя в цьому домі кінчилось… більш уже не буде…

Лопахін. А я в Харків зараз їду… от з цим поїздом. Справ багато. А тут, в садибі, залишу Єпіходова… Я його найняв.

Варя. Ну, що ж!

Лопахін. Минулого року, коли пригадаєте, в цю пору сніг уже йшов, а тепер тихо, сонячно. Тільки от холодно… Градусів три морозу.

Варя. Я не подивилась.

Пауза.

Та й розбився у нас градусник…

Пауза.

Голос у двері з двору: «Єрмолаю Олексійовичу!»

Лопахін (ніби давно чекав на цей голос). Зараз! (Хутко виходить).

Варя, сидячи на підлозі, поклавши голову на клунок з одежею, тихо ридає. Відчиняються двері, обережно входить Любов Андріївна.

Любов Андріївна. Ну що?

Пауза.

Треба їхати.

Варя (вже не плаче, витерла очі). Так, пора, мамонько. Я до Рагуліних устигну ще сьогодні, аби тільки не спізнитися на поїзд…

Любов Андріївна (у двері). Аню, вдягайся!

Входять Аня, потім Гаєв, Шарлотта Іванівна. Гаєв вдягнений у тепле пальто з башликом. Збираються слуги, візники. Біля дверей клопочеться Єпіходов.

Любов Андріївна. Тепер можна і в дорогу!

Аня (радісно). В дорогу!

Гаєв. Друзі мої, милі, дорогі друзі мої! Покидаючи назавжди цей дім, чи можу я не сказати, чи можу утриматись, щоб на прощання не висловити ті почуття, які сповнюють тепер усю мою істоту…

Аня (благально). Дядю!

Варя. Дядечку, не треба!

Гаєв (похмуро). Дуплетом жовтого в середину… Мовчу…

Входить Трофимов, потім Лопахін.

Трофимов. Що ж, панове, пора їхати!

Лопахін. Єпіходов, мов пальто!

Любов Андріївна. Я посиджу ще одну хвилиночку. Наче я раніше ніколи не бачила, які в цьому будинку стіни, які стелі, і зараз я дивлюсь на них з жадобою, з такою ніжною любов’ю…

Гаєв. Пам’ятаю, коли мені було шість років, на зелені свята я сидів на цьому вікні і дивився, як батько мій ішов до церкви…

Любов Андріївна. Всі речі забрали?

Лопахін. Здається, все. (До Єпіходова, надягаючи пальто). Ти ж, Єпіходов, гляди, щоб усе було гаразд!

Єпіходов (говорить хрипким голосом). Будьте спокійні, Єрмолаю Олексійовичу!

Лопахін. Що це в тебе такий голос?

Єпіходов. Зараз воду пив, щось проковтнув.

Яша (з презирством). Темнота…

Любов Андріївна. Поїдемо — і тут не залишиться жодної душі…

Лопахін. Аж до весни.

Варя висмикує із клунка парасольку, — схоже, ніби вона замірилась; Лопахін удає, що злякався.

Варя. Та що це ви… Я й не думала.

Трофимов. Панове, ходімо сідати в екіпажі… Вже пора! Зараз поїзд прийде!

Варя. Петю, ось вони, ваші калоші, біля чемодана. (Крізь сльози). І які вони у вас брудні, старі…

Трофимов (взуваючи калоші). Ходімо, цапове!

Гаєв (дуже збентежений, боїться заплакати). Поїзд… станція… Круазе в середину, білого дуплетом в кут… Любов Андріївна. Ходімо!

Лопахін. Всі тут? Нікого там нема? (Замикає бічні двері ліворуч). Тут речі складено, треба замкнути. Ходімо!

Аня. Прощай, доме! Прощавай, старе життя!

Трофимов. Здрастуй, нове життя!.. (Виходить з Анею).

Варя оглядає кімнату і не поспішаючи виходить. Виходять Яша і Шарлотта з собачкою.

Лопахін. Значить, до весни. Виходьте, панове… До побаченції!.. (Виходить).

Любов Андріївна і Гаєв залишилися вдвох. Вони ніби чекали на це, кидаються на шию одне одному і ридають стримано, тихо, боячись, щоб їх не почули.

Гаєв (у розпачі). Сестро моя, сестро моя…

Любов Андріївна. О мій милий, мій ніжний, прекрасний сад!.. Моє життя, моя молодість, щастя моє,