Читати книгу - "Смерть у Києві"

Бо новий князь в'їздив у Київ.

Він зсів з коня коло початку Боричевого узвозу, і всі, хто його супроводжував, теж позсідали з коней. Тоді Юрій глянув угору, на золоті верхи соборів, на зелені вали Києва, на вічне сонце над ним і покликав свого вірного Вацьо:

— Стягни з мене чоботи.

Сів просто на землю, і Вацьо вправно зсмикнув з обох князівських ніг чоботи, гадаючи, видно, що Долгорукий хоче для такого урочистого випадку озути нові, коштовні, особливі, які вірний його слуга віз аж із самого Суздаля; але князь не став ждати нової взувачки, він легко став на ноги і пішов угору узвозом босий, ступаючи легко й пружно і водночас якось мовби пустотливо, ніби малий хлопчик. Його сини, князі Святослав і молодий Всеволодович, тисяцькі, дружинники, навіть пишний Берладник розгубилися від несподіваного вчинку Юрієвого, а тоді один за одним стали сідати на землю коло Вацьо, і княжий розтоптувач чобіт вміло стягнув з них взувачку, пускаючи кожного босим слідом за Долгоруким; і кияни, зворушені такою шанобою до їхньої землі, ще голосніше закричали: „Долгорукий! Долгорукий!“ Хто старший, той плакав од такого видовиська; священики, які вийшли з Подільських воріт на чолі з єпископом Ніфонтом, затягнули кондак: „Показав себе єси, благочестія ділатель честнійший, добродітелей рукояті собрав себі, сіяв-бо в сльозах, веселієм жнеши“, а знизу, навстріч священним виспівам, полинула дівоча пісня з зелених лугів з-над Почайни. Земля під ногами в Юрія була тепла і м'яка, як у далеких літах дитинства, він повертався до своєї матері, яка вийшла з оцього простого народу, повертався до своєї землі, з'єднував у собі священний доторк до земель Суздальської і Київської, не було в нього за плечима п'ятдесяти дев'яти літ, не затверділи йому ступні від сталевих стремен, вичував кожну грудочку, кожну піщинку під ногою…

Земле мила!

Стрічала його вся в зелених роздзвонах Києва, в дівочому співі, в шумові вод, у шелесті листя, в бджолиному гудінні золотому…

Земле моя!

Пройшов Подільські ворота, ступив у Володимирів город, упав на землю, поцілував її, обнявши розкинутими хрестом руками, так ніби передчував, що в цій землі доведеться йому лягти навіки.

„Бачив я все те своїми щасливими очима“.

Хто так напише? Петро Бориславович не міг, бо втік з Києва разом з Ізяславом і відтоді вже не розлучатиметься з своїм князем ніколи, хіба що виконуючи його посольські доручення.

Дуліб? Але ж не належав до людей, здатних розчулюватися.

Тоді, виходить, Силька? Однак і тут певності немає, коли згадати, що Силька мав би простежувати кожний вчинок князя Андрія (що він згодом і робитиме), а не Юрія Долгорукого.

Багато хто в Києві міг тоді мовити такі слова.

Найперше могли б сказати високі церковні ієреї, які стояли з запаленими свічами над розпростертим Долгорукий; між ієреями стояв і Ананія-ігумен, так само тримав свічку; свічки горіли кволо, блідо, сонце своїм сяйвом убивало хлялі вогники, ніхто й не зауважував ні тих свічок, ні навіть ієреїв, попри їхні золоті шати, коштовні хрести, ланцюги на грудях, розкішні, мащені єлеєм бороди, високі патериці з заморського дерева. Всі дивилися тільки на той клапоть київської землі, що його обіймав і цілував князь Юрій, у простому одязі з білого льону, босий, мов покутник. Не всі ієреї були щасливі з того* видовища; жував губами посеред них також ігумен Ананія, свічка в нього в руках давно погасла, та він не зауважував того, дбав лиш, аби віск не капнув на його новісінькі урочисті шати, на Долгорукого ж дивився очима далебі не щасливими.

Могли б сказати про щастя ті, в кому ще не вбито було прагнення до волі. Ось син Мономаха, відірваний од Києва цілих п'ятдесят літ, князь, якого славлять усі вільні, втеклі, скривджені, упосліджені, повернувся до славного слов'янського града, прийшов ї сяде на стіл батька свого і простягне руку до всіх простих людей.

Могли сказати так київські добросерді бабусі, розчулено плачучи від самого імені Юрієвого, для них він був дитиною, малим хлопчиком, який десь зник на п'ятдесят літ, а тепер повернувся, босий стояв перед брамами Києва, босий ступив на святу землю, цілував ту землю, як рідну матір, бо ж і мати його лежала в тій землі, батько рідний знайшов у ній успокоєння.

Могли б сказати так і всі люди бідні, ті, хто не мав нічого ні на землі, ні під землею, хто не мав чого втрачати, але щоразу сподівався на ліпше, яке міг принести новий князь.

Але тут же стояв Кричко і, не стишуючи голосу, погукував:

— Князь? А нащо він? Колись, мабуть, не було князів. Хоч, правду кажучи, коли копнути моїх пращурів до третього чи й до четвертого коліна, то поверх мертвяків скрізь знайдеш князя.

А десь з-за спини повзли шепоти:

— Хіба то князь? У сорочці, як жебрак або блаженний! Ізяслав — ото князь! Весь у залізі, й дружина його в залізі.

— Дурню, мало тобі заліза! Моли Бога, аби каша була!

— Босий — і князь! Та в князя за один чобіт город можна купити, а цей п'ятами блискає, як гуляща баба задом!

— Без чобіт іде, бо ноги намуляв. Пішки з самого Суздаля чимчикував!

— На коня боїться сісти!

— Кажуть, на кобилі катається, а на жеребця не сідає, щоб той не скинув.

— Сидить на кобилі, смирній і гладкій, як піч.

— 1 в'їхав не через Золоті ворота, як личило б князю, а вповз через Подільські, неначе купець паршивий.

— Він тобі покаже купця паршивого!

— Втовче ніздрями в багно!

— Прийшов помститися за вбивство Ігореве!

— Такий, як і Мономах, — справедливий!

— На кому мститиметься!

— Та на тобі ж, дурню! Мстиславовичі втекли, а ти зостався.

— На мені що? Хіба вошу вб'єш!

— Яке сміття, така й мітла! Бачиш же, який то князь.

— А чого? Гарний князь, наш, простий, видно, чоловік, такий не зобидить ні смерда, ні вдовиці, а боярина за горлянку може й схопити.

— Віддасть усе суздальцям. То були бояри наші, тепер будуть ще й суздальські.

— Київських повитурює в шияку!

— Суздальці й з тебе порти стягнуть.

— Нас сорока не розклює!

До Юрія долітали поодинчі слова, вигуки радості й злі пошепти. Він довго лежав, розкинувши хрестом руки на землі; коли підвівся, під ноги йому простелено червоне сукно; він ступив на нього так само летючо, як колись на полотно, розстелене руками його матері Євфимїї; входив у Київ урочисто, входив переможцем, грали дзвони, ви співували багатоголосо