Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

«Не мав ніякого діла в підготовці повстання і Андрієвський, — признавався Шаповал. — Його ми всі, і я в тім числі, знали дуже мало. На засідання перед виборами до мене кілька разів підходив О. Макаренко, голова самостійників-соціялістів, і просив приняти до Директорії також і їхнього кандидата, називаючи при тім Андрієвського. Я О. Макаренка знав давно, вважав за соціяліста, патріота і порядну людину, то його рекомендація, як провідника партії, мала свою вартість. Оскільки я міг помітити потім, вибір Андрієвського був рішуче невдалим. <...> Геть підозріння, особисті смаки, симпатії та антипатії! Аби справу було зроблено. Не однаково, чи Швець, чи Винниченко, чи Андрієвський, чи п’ятий, десятий? Кожний українець — “харош чоловік”. Наші успіхи і неуспіхи — все мусимо поділити по-товаришському, не про себе ж дбаємо. Кожний “Директор” буде, як був товаришем, разом діло робитимемо».

«Не важно, хто буде членом Директорії»

Така констатація не є якимось там публіцистичним перебільшенням. Це — тверде переконання її організатора Микити Шаповала:

«Це не важно нарешті — хто буде в Директорії. Директорія — тимчасовий повстанський політичний орган: заберемо Київ, скличеться народне представництво, Директорія дасть звіт і піде собі в одставку. Ніхто з чесних українців, обдарований довіррям, не буде зловживати, бо всі українці чесні, милі, гарні люде...» — пояснював сам собі і нащадкам Шаповал. І вів далі: «Я й досі дивуюсь тим своїм настроям — сантиментального довірря до всіх страждущих, а за таких я вважав всіх українців. Чому? Не знаю... Я так ненавидів весь час міщанство, пошлость, рабство українофілів, так вишукував скрізь і картав, а тут якась дивна добрість і довірря!

Петлюра, Швець, А. Макаренко і Андрієвський попали в Директорію несподівано навіть для їх самих. До самого моменту виборів ніхто про це навіть і в голови не покладав. Тільки про Петлюру ми напередодні чи що якось поговорили з Винниченком, ночуючи останню ніч разом в нашій добрій схованці у В. Петрушевського[366]. Але така вже судьба їх: “без драки попасть в большіє забіяки”. Андрієвський потім зкомпромітував себе заговорщицтвом проти Директорії, пияцтвом та безлабурним поведенням. Швець і Макаренко дали себе вивезти за кордон, щоб стати “директорами” в готелі. Маленькі, хоч по-своєму і чесні, може, люди...

Так було вибрано Директорію...

Коли Директорію було вибрано, ми, цивільні, почали прощатися, щоб Директорія з військовими людьми розробили план близчих, негайних заходів. Винниченко сказав мені: — Глядіть же, Микита Юхимович, помагайте справі й далі — ми будемо працювати, як і працювали, разом. — Я підтвердив свою заяву і погодився прийняти, якщо мені щось доручать. Рішили завтра виїздити до Білої Церкви. Винниченко обіцяв повідомити про виїзд і про чергову роботу. Я пішов ночувати на Гоголівську, до доброї своєї приятельки — письменниці Галини Ж-би[367]. Там мене уже чекала моя дружина. Я їй сказав двоє слів: “вибрали Директорію. Я вільний”»[368].

Як і чому Петлюра став членом Директорії? Версія Винниченка

Надаймо слово першому голові Директорії[369]: «І отут треба відзначити одну (не принціпіяльну, а так би мовити технічну)помилку організаторів повстання, проти якої особливо настійно застерігав Микита Шаповал: проти допущення до акції Петлюри. М. Шаповал доводив, що через свою хоробливу честолюбність, через згагу “слави” С. Петлюра є здатний стати на послугу всякої реакції, що він здатний навіть до гетьмана підійти й за пост якогось міністра продати йому всіх нас. На доказ цього він нагадував нам усім відомий факт, як С. Петлюра під час боротьби з російським “Временним Правительством” Центральної Ради, коли ми всі готували свої сили до проголошення автономії, до видання Першого Універсалу, як він чіплявся до М. Грушевського і до мене, щоб Центральна Рада домаглася у Временного Правительства призначення його, С. Петлюри, «товаришом міністра» військових справ Росії, товаришом руского міністра Керенського, свідомого запеклого ворога національного визволення України. М. Шаповал нагадував нам, — твердив Винниченко, — що самі соціял-демократи відкликали С. Петлюру з уряду за його нездатність, бездіяльність, за його маніякальну любов до парадів та самореклями. Шаповал доводив, що користи трудно ждати від цієї людини, але шкода може бути дуже велика».

«Ми, — вів своє голова Директорії, — визнаючи рацію доказів М. Шаповала, все ж таки вагались, бо деякі військові елементи (надто дрібні отамани на провінції) пропонували закликати й Петлюру. Не хотяче нехтувати ні найменчою поміччю справі, було постановлено С. Петлюру все ж таки закликати в останній момент, щоб він не мав часу побігти до гетьмана <...> С. Петлюрі, — читаємо далі у Винниченка, — дійсно, тільки в останній момент було запропоновано прилучитися до акції і подано конспіративну адресу та годину останнього засідання Національного Союзу. На цьому засіданні мали бути вироблені основні директиви повстання, обрано Директорію і призначено точну дату загального, одночасного початку руху по всій Україні.

І всі наші організаційні заходи, вся робота, все повстання трохи-трохи не були знищені С. Петлюрою. Він певної відповіди на пропозицію не дав і на засідання Національного Союзу не з’явився. <...> Поки Національний Союз підставляв себе під розстріл, — фантазував Винниченко, — і засідав, цей нещасний чоловік тихцем помчав у Білу Церкву до Січових Стрільців і, немов би присланий Національним Союзом, видав від свого імені відозву до українського народу з закликом до повстання. <...> Та більше: на рух зразу було накладено тавро одної людини. Це виходило не повстання свідомої робітничо-селянської демократії проти соціяльної, політичної та національної реакції, монархії й окупантів, а бунт “якогось Петлюри”, якогось “отамана” проти “гетьмана”. <...> Ні селянство, ні тим паче мійське робітництво на заклик “отамана Петлюри” не хапалося збігатися. Тільки як стало відомо серед широких мас, що керують повстанням політичні партії й соціялісти, а не якісь отамани, ... коли по інших кутках України розпочався нашими емісарами рух, тільки тоді біля нашого ядра, полка Січових Стрільців, почався справжній рух революції», — такими словами завершив свої пояснення Винниченко.

Якщо вірити Шаповалові, то Винниченко не мав підстав нарікати, адже основним лобістом Петлюри був він сам. «Підготовляючи повстання і обговорюючи склад провідного органу, ми (цебто Винниченко і я), — стверджував Шаповал, — намітили Петлюру до цього органу, якому дали назву Директорії <...> Винниченко вдруге провів Петлюру на відповідальну роль»[370].

Якісний склад Директорії. Оцінки фахівців

Висновок, не спростований до сьогодні, був сформульований багато років тому: «склад Директорії був дуже слабий».

Директорія була органом самочинним, нелегітимним, створеним неправовим шляхом. Наслідок — і населення «України», і країни Антанти, переможниці Першої світової, ставилися до неї, як до настирливої мухи.

Автор цієї формули звернув увагу і на надзвичайну неприязнь Шаповала до Грушевського та його оточення (про їхні звитяжні досягнення на герці національного державотворення я розповів в попередній частині. — Д. Я.). Наголосив цитований дослідник і на тому, що «для правної безпреривности та легітимности» до складу Директорії необхідно було б включити бодай одного із членів останнього уряду УНР (проти чого рішуче заперечував Шаповал. — Д. Я.).