Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

- Вона... Вони... Хм.

Я втрачаю дар мови, спостерігаючи за цією парочкою. Переводжу погляд на Шварца, але тут же швидко повертаюся до чужого столика. Ніби упущу якийсь важливий рух.

У голові не вкладається, що Вадим та Іра знайомі. Перші секунди я чекаю, що дівчина зараз влаштує скандал. Або Волошин її прожене. Але нічого не відбувається. Вони мирно розмовляють, Іра замовляє щось офіціантці.

Усе нормально.

Ніби так і має бути.

- Виродок, - Мирон напружується. - Дай мені свій телефон.

- Добре, - простягаю, попередньо розблокувавши. А потім схоплююся: - А навіщо?

- Наберу Нємцова. Мені він може не відповісти.

Загальмовано киваю. Значить, Вадим та Іра добре спілкуються.

Іра, яка всіма силами намагалася влізти в моє життя.

І Вадим, який працював із моїм чоловіком.

Тому так повільно просувалися справи з позовами? Волошин не міг знайти причин для звільнення вагітної чи просто не шукав її? Спеціально все затягував, а Діма йому вірив!

Але... Не розумію. Адже Волошин давно знає Діму, вони приятелі ще з університету. Навіщо йому так чинити? Невже той закоханий в Іру і вирішив потурати в усьому? Тільки це божевільно.

Жоден чоловік так не вчинить, не дозволить коханій цілувати іншого заради якоїсь дурної мети. Грошей? Може, з фірмою якось пов'язано? Нерозумно ж.

- Ні, це не Тая, - Мирон зітхає в трубку. - Послухай, не про це. Ми зараз у ресторані... Дім, увімкни голову на п'ять хвилин і послухай. Ми тут натрапили на Волошина та Іру. Так, разом.

Шварц коротко описує ситуацію. А я чиню нерозумно, але надто переживаю, що нас помітять завчасно. Розв'язую стрічку і тягну світлу тканину портьєр, зашторюючи столик. Ніхто інший портьєрами не користується. Може привернути непотрібну увагу, але краще, ніж нас одразу побачать.

Мирон робить так само зі свого боку. Кабінка одразу занурюється в напівтемряву. Тільки атмосфера аж ніяк не романтична.

- Перевір справи, - радить Мирон, а сам стискає мою долоню. Погладжує подушечкою великого пальця, заспокоюючи. - Усі справи, які вів Волошин. Якщо довіряєш, можу свого юриста надіслати на заміну. Домовилися. Рус? Що з ним?

- Дай мені, - тягнуся за телефоном, Шварц не сперечається. - Привіт, Дім.

- Привіт, - звучить глухо, голос у чоловіка вбитий. - Мені потрібно в офіс, куди завести Руслана? До тебе чи батьків?

- Я... Секунду.

Прошу, намагаючись упоратися з емоціями, що нахлинули. Як би я не гороїжилася, але все одно - розмова з Дімою це порохова бочка. Не знаєш у який момент знову доведеться захищатися.

Розумію, що коли головний юрист виявляється щуром, то все на фірмі може впасти. Дімі потрібно терміново в офіс, усе перевіряти й виправляти. Їхати до батьків - це гак і час. Але і я швидко не повернуся в місто, навіть якщо зараз зірвуся з місця.

- Краще до твоїх батьків. Але якщо ти дуже поспішаєш, то візьми його з собою, - пропоную. - Я заїду й заберу скоро. Він вередував учора, тому сьогодні має заснути швидко.

- Добре.

Чоловік скидає виклик, я майже не реагую на це. Через вузький просвіт у портьєрах спостерігаю далі. Намагаюся пригадати хоч раз, коли Волошин поводився дивно.

Уся справа в грошах? Так вони в нього є: і заробляє непогано, і батьки забезпечені. Фірма? Навіщо? У батька Вадима адвокатська контора, ніяк не пов'язана з бізнесом Нємцових.

Та й усе записано на мого свекра, якщо Діма десь схибить, то Степан Артемович сам займеться проблемами. Нічого не сходиться. Якась маячня. Навіщо цим двом змовлятися?

Але... При цьому я отримую відповіді на інші запитання.

Ось як Іра дізналася про мій подарунок і навіть отримала його. Затискач для краватки міг упасти, а Вадим його підібрав.

Від нього ж дівчина дізналася адресу, де жили ми з Дімою, потім про комплекс Мирона.

І навіть те, як вона влаштувалася до Шварца! Звісно. Вона знала, що вони дружать. Діма її на роботу не взяв, а Мирон - так. І чоловіки часто так перекидають одне одному спеціалістів, не вперше. Це теж не можна було дізнатися випадково.

Усе! Буквально все сходиться. Таємний інформатор Іри зараз підіймає келих, усміхаючись їй.

- Як думаєш, варто до них підійди? - запитую в Мирона, тягнуся за чаєм, у горлі сухо. - Чи ховатися далі?

- Краще не поспішати. Хоча хто знає... Я вперше в детективі беру участь.

- Не час для твоїх жартів!

- Я серйозно. Напевно, поки що краще не поспішати. Я Різанову наберу, нехай він шукає зв'язок із Волошиним. А потім уже підійдемо з фактами й чіткими запитаннями.

- А ти говорив... У Волошина сестра є, так? Як її звуть?

- Не запам'ятав. Щось на... На "І". Ні. Це не вона. Люди змінюються, але не настільки. Я б упізнав. Напевно.

Видихаю. Пальцями мну тканинну серветку. Я начебто отримала відповіді на всі загадки, але задоволеною себе не почуваю. Бо головна таємниця все ще прикрита.