Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн. 2"

Вейд, увесь прояснівши, сховав банкноту до кишені й стривожено обернувся до матері — чи дістане від неї угоду. Однак вона, насупивши брови, мовчки дивилась на Рета. А той підняв з підлоги Гарні й притис личком до своєї щоки. Скарлет не могла вичитати з його обличчя, що він думає, але в очах у нього з’явилося щось таке наче страх — страх і відчуття власної провини.

Підохочений щедрістю вітчима, Вейд соромливо підійшов до нього.

— Дядечку Рете, а можна — я щось у вас спитаю?

— Звичайно, можна.— Обличчя Рета було напружене й задумане, він міцно пригортав до себе голівку Гарні.— А що тебе цікавить?

— Дядечку Рете, чи ви... чи ви воювали на війні?

Ретові очі зразу ж ожили, він пильно глянув на хлопчика, але голос його прозвучав спокійно.

— А чого ти про це питаєш, синку?

— Ta-бо Джо Вайтінг казав, що ви не воювали, і так само Френкі Боннел казав.

— Он як,— зауважив Рет.— І що ж ти відповів їм на це?

Вейд стояв з розпачливим виглядом.

— Я... я сказав... я сказав їм, що не знаю.— І раптом пожвавішав.— Та я однаково налупив їх. Але чи ви були-таки на війні, дядечку Рете?

— Був,— рвучко відповів вітчим.— Я був на війні. Я був у війську вісім місяців. Воював у різних місцях — від Лавджоя до Франкліна у штаті Теннессі. І був з Джонстоном, коли він капітулював.

Вейд аж застрибав від гордості, а Скарлет зайшлася сміхом.

— Я досі гадала, що ти соромишся своїх військових подвигів,— промовила вона.— Хіба ж ти не казав мені, щоб я не розводилась про це?

— Цить,— урвав він її.— То як, ти задоволений, Вейде?

— О дуже, сер! Я так і думав, що ви були на війні. Я знав, що ви не боягуз, як вони кажуть. Але... але чому ви не були разом з батьками інших хлопців?

— Тому що батьки інших хлопців недотепи, і їх відправили до піхоти. А я навчався у військовій академії у Вест-Пойнті, тим-то мене взяли до артилерії. До справжньої артилерії, Вейде, а не до внутрішньої гвардії. Треба багато що знати, щоб служити в артилерії, Вейде.

— Авжеж,— погодився Вейд, сяючи обличчям.— А ви були поранені, дядечку Рете?

Рет завагався.

— Розкажи йому про свою дизентерію,— насмішкувато докинула Скарлет.

Рет обережно опустив дівчинку на підлогу й витяг верхню й спідню сорочки з-за поясу штанів.

— Ось дивись, Вейде, я покажу тобі, куди мене поранено.

Вейд з цікавістю підступив зовсім близько й подивився на те місце, куди показував Рет. Довгий шрам перетинав його засмаглі груди, збігаючи вниз до мускулястого живота. Це був слід від ножа в одній бійці на каліфорнійській копальні золота, чого Вейд не знав. Невимовно зрадівши, він глибоко перевів подих.

— То ви, дядечку Рете, майже такий хоробрий, як і мій тато.

— Майже, але не зовсім,— відказав Рет, заправляючи сорочки в штани.— А тепер іди витрать свого долара і не попускай жодному хлопцеві, котрий скаже, ніби я не був на війні.

Вейд вистрибом вибіг з кімнати, нетямлячись від радості, й став гукати Порка, а Рет знов узяв на руки Гарні.

— Навіщо всі ці брехні, мій відважний вояче? — запитала Скарлет.

— Хлопець повинен пишатися своїм батьком... або й вітчимом. Я не хочу, щоб йому було соромно перед іншими малими шибениками. Діти — жорстокі істоти.

— Пхе, дурниці!

— Я ніколи не думав, що це так багато важить для Вейда,— поволі мовив Рет.— Я й не думав, що він може так переживати. І я не допущу, щоб це повторилося з Гарні.

— Що саме?

— Гадаєш, я допущу, щоб моя Гарні соромилася свого батька? Щоб її не запрошували на дитячі свята, коли їй виповниться дев’ять чи десять років? Гадаєш, я допущу, щоб вона, як Вейд, терпіла приниження за те, в чому не вона винна, а ми з тобою?

— Тю — дитячі свята!

— Але дитячі свята перетворюються потім на бали для дівчат на виданні. Гадаєш, я допущу, щоб моя дочка росла поза пристойним товариством Атланти? Я не збираюсь посилати Гарні на Північ учитись і гостювати лише тому, що її не приймають тут або в Чарлстоні, Саванні чи Новому Орлеані. Не буде такого, щоб вона мусила одружуватися з янкі або чужинцем тому, що жодна порядна родина на Півдні її не прийме... бо мати в неї дурепа, а батько пройдисвіт.

Вейд, що чогось вернувся й став на порозі, уважно прислухався до розмови, в якій не все розумів.

— Гарні може вийти заміж за Бо, дядечку Рете.

Гнів зійшов з обличчя Рета, і він, обернувшись до малого, вдав, ніби зосереджено розмірковує над його словами — з дітьми він завжди розмовляв з підкресленою серйозністю.

— А й правда, Вейде. Гарні може вийти за Бо, але от кого ти візьмеш за дружину?

— А нікого,— довірчим тоном мовив Вейд, замилуваний цією розмовою на рівних, бо ж, крім тітусі Меллі, один лише вітчим ніколи не сварив його, а завжди підбадьорював.— Я поїду до Гарварду й вивчуся на правника, як мій тато, а потім стану хоробрим воїном, як і він.

— І чого ця Меллі не може тримати язика на припоні! — скрикнула Скарлет.— Ні до якого Гарварду ти не поїдеш, Вейде. Це янківський навчальний заклад, і я не дозволю тобі в ньому навчатись. Ти підеш до університету Джорджії, а скінчивши його, станеш заправляти крамницею замість мене. А щодо того, яким хоробрим воїном був твій тато...

— Цить! — урвав її Рет, повз увагу якого не пройшло, як зблиснули очі Вейда, коли той почув згадку про незнаного йому батька.— Ти виростеш і станеш хоробрим воїном, як твій тато, Вейде. Бери з нього приклад, бо він був герой, і не дозволяй, щоб хтось засумнівався в цьому. Він же одружився з твоєю мамою, чи не так? А це безперечний доказ героїзму. І я подбаю про те, щоб ти поїхав до Гарварду й вивчився на правника. А тепер біжи й скажи Поркові, нехай повезе тебе до міста.

— Я була б тобі вдячна, якби ти полишив на мене виховання моїх дітей! — вигукнула Скарлет, коли Вейд слухняно подрібцював з кімнати.

— Але ж ти з біса кепська