Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 4"

— І ти справді повезеш мене до того бару?

— Авжеж. Якщо ти не боїшся.

— Я боюся. Але з тобою не так боятимусь. Я ж тому й хочу туди, що там страшно.

— Там є дуже симпатичні божевільні. Вони тобі сподобаються.

— Мій перший чоловік теж був божевільний. Але він був буйний.

— А як ти вважаєш: Віллі божевільний?

— Ну ні. Просто в нього важкий характер.

— Він зазнав багато лиха.

— А хто ні? Просто Віллі надто вже хизується цим.

— Та ні, я б не сказав. Я ж його добре знаю.

— Давай поговоримо про щось інше. Бачиш, он біля стойки чоловік, що розмовляє з Генрі?

— Бачу.

— Йому в ліжку потрібні тільки свинотні штуки.

— Бідний він.

— Ні, він не бідний. Він багатий. Але йому до душі тільки porquerías[110].

— А тобі ніколи не подобалось porquerías?

— Ніколи. Можеш спитати кого хочеш. І ніколи в житті я не мала нічого з жінками.

— Ти доброчесна, Ліл, — сказав Томас Хадсон.

— Хіба ти хотів би, щоб я була інакша? Ти й сам не охочий до porquerías. Тобі треба просто полюбитися, відчути себе щасливим і заснути. Я ж тебе знаю.

— Todo el mundo me conoce[111].

— Ні, неправда. Про тебе багато всякого вигадують. Але я тебе знаю.

Томас Хадсон пив котрий уже заморожений дайкірі без цукру і, піднісши проти світла важку склянку, що взялася памороззю по вінцях, дивився на прозорий напій під пінявим верхом, і він нагадував йому море. Збитий до піни верхній шар скидався на слід за кормою, а прозора рідина під ним була як морська хвиля, коли ніс судна розтинає її на мілководді над вапняковим дном. Колір був майже той самий.

— От якби ще було питво кольору морської води, коли в тебе вісімсот сажнів під кілем, а кругом повний штиль, і сонце просто над головою, і в морі тьма-тьмуща планктону, — промовив він.

— Що-що?

— Нічого. Будемо пити це мілководне питво.

— Томе, що з тобою? Щось негаразд?

— Ні.

— Ти сьогодні страшенно зажурений і наче трохи постарів.

— Це північний вітер винен.

— Але ж ти завжди казав, що північний вітер додає тобі пороху, бадьорить тебе. А скільки разів ми, бувало, любилися, коли задувало з півночі?

— Не злічити.

— Ти завжди любив північний вітер і навіть купив мені оце пальто, щоб я надягала, коли він дме.

— Авжеж, пальто гарне.

— Я вже не раз могла його продати, — сказала Цнотлива Ліл. — Ти навіть не уявляєш собі, скільки було охочих.

— Сьогодні вітер саме для нього.

— Розвеселися, Томе. Ти ж завжди веселий, коли вип'єш. Допивай що там у тебе в склянці й замов собі ще.

— Якщо я питиму це надто швидко, в мене почне ломити лоб.

— Ну, то пий помалу, поступово. І я вип'ю ще один híghbalito.

Вона сама налила собі з пляшки, яку Серафін ще перед тим поставив перед нею на стойку, і Томас Хадсон, подивившись на її склянку, сказав:

— Це вже зовсім прісноводне пійло. Колір такий, як у води в річці Файрхол до її злиття з Гіббоном, де починається Медісон. Якщо ти додаси туди ще трохи віскі, воно стане кольору того струмка, що витікає з Кедрового мочара і впадає у Ведмежу річку поблизу Воб-Мі-Мі.

— Яка кумедна назва, — сказала Цнотлива Ліл. — Що вона означає?

— Не знаю, — відповів він. — Це індіанська назва. Мабуть, колись я знав, що вона означає, але забув. Це мовою оджибвеїв.

— Розкажи мені про індіанців, — попросила Цнотлива Ліл. — Про індіанців мені навіть цікавіше, ніж про божевільних.

— Тут, на узбережжі, чимало індіанців. Це приморські індіанці, вони рибалять, сушать рибу, випалюють деревне вугілля.

— Про кубинських індіанців я слухати не хочу. Всі вони mulatos[112].

— Ні, не всі. Є й справжні індіанці. Певно, колись давно їхніх предків вивезли сюди з Юкатану як полонених.

— Мені не подобаються yucatecos[113].

— А мені подобаються. Дуже.

— Розкажи мені про те Воб-Мі-Мі. Воно десь на Далекому Заході?

— Ні, на Півночі. Недалеко від Канади.

— Де Канада, я знаю. Колись їздила до Монреаля з екскурсією річковим пароплавом. Але був дощ, і ми нічого там не побачили й того ж таки вечора виїхали поїздом назад до Нью-Йорка.

— І коли пливли річкою, був дощ?

— Весь час. А перед тим, як зайшли в гирло річки, стояв туман і іноді йшов сніг. Отож не треба мені Канади. Розкажи краще про Воб-Мі-Мі.

— То було таке собі містечко з тартаком на річці й залізничною колією посередині. Понад колією завжди лежали великі купи тирси. А на річці зробили заплав, щоб затримати ліс, що йшов за водою з верхів'їв, і колоди купчились на ній майже впритул. Вони вкривали річку аж ген поза містечком. Одного разу, коли я там рибалив, мені захотілось перебратися на другий берег, і я поповз по тих колодах. Аж раптом одна піді мною подалась, і я опинився у воді. А коли хотів виплисти, наді мною були самі колоди, і я не міг і голови між ними вистромити. Навіть світло у воду не проходило, і скрізь, куди я потикався руками, була тільки кора. Я не міг хоч би трохи розсунути дві колоди, щоб добутися до повітря.

— І що ж ти зробив?

— Потонув.

— Ой, — мовила вона. — Не кажи такого. Швидше розповідай, що ти зробив.

— Я гарячково думав, розуміючи, що видряпатись треба зараз же. Почав обмацувати пальцями одну колоду, аж поки натрапив на те місце, де вона впиралася в сусідню. Тоді взявся обома руками й почав щосили штовхати догори, і ті дві колоди ледь-ледь розійшлись. Я просунув між ними долоні, потім руки до ліктів і вже ліктями розвів їх так, що зміг вистромити голову й плечі та обхопити колоди руками зверху. А тоді довго лежав отак між ними й дуже любив їх обидві. У тій річці вода була коричнева від колод. А такого кольору, як оце твоє питво, вона була в невеликій притоці, що впадала в ту річку.

— Я, мабуть, ніколи не видряпалася б між тими колодами.

— Та й я вже не думав, що видряпаюсь.

— І довго ти пробув під водою?

— Не знаю. Знаю тільки, що довго лежав між колодами й відсапувався, доки зміг щось робити.

— Ця історія мені подобається. Тільки після неї мені снитимуться страхіття. Розкажи щось веселе, Томе.

— Гаразд, — мовив він. — Дай подумаю.

— Ні. Ти розказуй зараз же, не думай.

— Гаразд, — сказав Томас Хадсон. — Коли Том-молодший був Ще зовсім немовлям…

— Qué muchacho más guapo! — перебила