Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Лікарня на відлюдді 📚 - Українською

Читати книгу - "Лікарня на відлюдді"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лікарня на відлюдді" автора Олексій Михайлович Волков. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 147 148 149 ... 159
Перейти на сторінку:
Мужики у Фертилівці кормовий буряк садять, — крізь зуби промовив Ілля. — Тут лікарі — люди з вищою освітою та досвідом.

І, якби не ви, займалися би зараз своєю справою, а не... — очевидно, він не знайшов слів.

— Та нехай уже вам... — намагався його врозумити Якимець. — Ні, ну ви послухайте... Головне — нікому нічого. Ви тільки...

Але Ілля різко розвернувся і вийшов з палати, зачинивши за собою двері.

— Так, шановні, — сказав він, — прошу всіх до мене в кабінет.

І він попер коридором у протилежний кінець. Усі мовчки рушили за ним, але, пройшовши пару кроків, Медвідь зупинився і безсило вимахнув руками:

— Ч-чорти би його... Там же ж... Мені навіть немає де сісти і обсудити з вами ситуацію!

— А ми гадали — ти хочеш свій скарб показати, — пожартував Олег. Проте зав зиркнув на нього так красномовно, що подальше бажання жартувати пропало.

— Гаразд, колеги, — сказав Беженар, розряджаючи ситуацію, — ходімо до ординаторської. Ілля Петрович, в тебе і так усі не влізли би. А там місця досить. Ходімо.

І вони завернули туди.

***

Обидва сиділи в кабінеті у головного. Лабо повернув слідчому якийсь папір, і той поклав його у папку.

— Отож, я розраховую на вашу допомогу, — сказав Глушко.

— Будь ласка, — знизав плечима головний, — беріть ось, наприклад, інженера з ТБ, він вам усе покаже, що вас цікавить. Сам я до цього жодного відношення не маю. Якщо хтось щось зберігав у підвалі, то без мого відома.

— Ну що ви! — розвів руками слідчий. — Я розумію це. Тим паче, сам завгосп ваш показав, що ніхто, крім нього, про це не знав. От тільки питання: куди все поділося?

— А конкретно — що ви шукаєте? — почав утрачати терпець головний. — Я поки що так і не зрозумів.

— Гм-м... — пробурмотів слідчий, — як вам сказати... Всякі агрегати, апаратура, викрадена ним із попереднього місця роботи. Прилади, механізми...

— Ну... — замислився головний. — Якщо ви стверджуєте, що все це не вивезено, а переховано десь... За умови, що взагалі там було... То шукати потрібно у господарських приміщеннях. Уже викликаю вам інженера — ідіть, дивіться.

— Ні, ви не розумієте! — доводив Медвідь. — Вам що — машинки не у вас. Ви в будь-який момент прикидаєтеся дурниками, мовляв, — нічого не знаєте. А я що скажу? Звідки це у мене?

— Підкинули, — сказав Голоюх. — Усім добре відомо, що тебе вночі не було. У тебе чоловік двісті свідків, що ти на весіллі гуляв, а приїхав уранці. А Віра, яку Олег посилав серед ночі до твого кабінету, бачила, що він пустий. Розумієш, у тебе стовідсоткове алібі, що ти їх туди не тягав. Чого тобі боятися? Можеш навіть сказати, що зранку кабінету свого не відчиняв. І не знав, що вони там...

— А завтра? — насідав Ілля. — А післязавтра? Я що — тиждень до кабінету не заглядатиму? Хто мені повірить?

— Завтра все втрясеться. Ніхто нічого не шукатиме. Побачиш.

— А якщо шукатимуть?

— У крайньому разі, нам ніхто офіційно не повідомляв, що шукають машинки. Так же ж? Ніхто.

— Ніхто, — погодився Беженар.

— То ж хто спитає з тебе? Знайшов у кабінеті, намагався розібратися — що, звідки...

— Дійсно, — підтримав Олег. — Це якби нам повідомили, що розшукують машинки, а ми ховали б... Так нічого не буде!

— А я де повинен сидіти? — не заспокоювався Ілля. — Де ти мені накажеш керувати? Миттю помітять, що я кабінетом не користуюся. Запідозрять, шмонати кругом почнуть...

— Ну, сісти на якийсь час і в іншому місці можна, — розмірковував Беженар. — Чому ж ні? Ваш кабінет досить незручний, якщо розібратися... Усі так вважають. Навіть дівчата наші дивуються. От ви, так би мовити, і вирішили послухати...

— Ні, підозріло... — продовжував нервувати Ілля. — А чому саме тепер? Вам добре...

— Та щось придумаємо... — знову вставив свої п'ять копійок Савчук.

— Придумувати тепер ми будемо, — майже по складах, не ховаючи злості, відрубав Ілля. — Ти вже свою справу зробив. Я тебе прошу. Тепер твоя функція — сидіти тихо і нікому не розтріпати. Зрозумів? Решту ми робитимемо.

Савчук ображено замовк.

— Послухайте, — почав Олег, — давайте так. Доки не розібралися в ситуації — сидимо тихо і нікуди не смикаємося. Нехай вони самі: міліція, банда, завгосп — нехай самі розбираються, що до чого. А далі буде видно. Володя, в принципі, мужик діловий— дурничкою займатися не буде. Я так відчуваю: як не завтра, то за два-три дні усе притихне, заспокоїться...

— Дійсно, — підтримав Беженар, — я також думаю так. Очевидно, цей мотлох дійсно являє собою якусь цінність. Ми його сюди, я маю на увазі, до лікарні — не тягли. Просто волею випадку він опинився у нас. Для чого нам його віддавати? Тим паче, що нас дійсно про нього ніхто не питав. По ідеї, нам взагалі не повинно бути відомо про існування машинок.

— Дійсно, — підтримав Голоюх. — Навіщо відкидати шанс щось отримати?

— Та ви що? — заволав Ілля. — Ви що, справді гадаєте, ніби одна така іржава фіговина може коштувати пару тисяч зелених? Маячня! Солідні люди, а... Тільки неприємностей наживемо.

— Я не віддам! — несподівано вискочив Савчук. — Я також слово маю! Я що — дарма спину гнув? Цілу ніч! Думав, у мене з усіх дірок грижі повилазять!

Сміх вибухнув, незважаючи на серйозність піднятих питань. Сміялися довго, дивлячись на ображену фізіономію Петра Петровича.

— Ну, чого ти пінишся? — нарешті вимовив Голоюх. — Ми би тобі їх безкоштовно позашивали. Якраз по одній грижі на брата...

Але Савчук не зрозумів жартів:

— Грижі — ще фігня. А от якби вони мене накрили там, за цими машинками... Ті, що з нашими ментами стрілялися... Від мене би тільки витрішки залишилися б. А тепер — віддай? Кому?

— Заспокойся, — попросив Ілля.

— Не заспокоюся! — заявив той. — Тут усі рівні права мають!

— Заспокойся, я тобі кажу! — повторив Ілля.

— Не заспокоюся! От віддайте мені мою частину, а з рештою робіть, що хочете, — Савчук явно не збирався здаватися. — Я рахував. їх там сто сім штук. По

1 ... 147 148 149 ... 159
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лікарня на відлюдді», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лікарня на відлюдді"