Читати книгу - "Похорон богів"

Купець Мусій Хазарин сказав:

— Рогнідь — велика княгиня, не гоже велика княгиня — вовча смерть.

Ворухнувши могутніми плечима, Вадим Муромець вигукнув грубим строчим голосом через увесь стіл:

— Убити просто-ою смертю! Рогніда все-таки жона-а...

Всі співчутливо обернулися до Муромця, а він несподівано знітився й потупив зір; малого дружинного воєводу раптом збентежила нова думка:

— Шкода тільки діте-ей...

Тепер уже запала мертва тиша. Ждан Будимирович спантеличено перепитав:

— Як ти кажеш?

— Та я хіба що-о?.. — ще дужче знітився новий боярин. — Я ж тільки кажу-у...

— Це в ньому озвався хрестатий, я-бо добре знаю всю їхню сім'ю! — сказав Малюта-городник. — Його сестра Жирка ще відколи з хрестатим вишгородцем утекла! — Малюта не забув давньої образи. — Маємо свій дідній закон.

У думній світлиці знявся справжній гармидер. Доброчин глянув на наймолодшого старця, якому навряд чи минуло двадцять шість або сім літ, а потім подивився на великого князя. Володимир був білий як стіна, а та зморшка між брів більше не розгладжувалася, глибока й різка. Доброчин остаточно утвердивсь на думці. «А я й досі не можу налапати своїх дверей», — сам собі з гіркогою проказав він і ще раз потай глянув на небожа.

Ждан Будимирович і досі гарячкував. Закид Малюти-городника здавався йому слушним, він кілька разів підхоплювався з лави й намагавсь умаловажити слово шестипалого богатиря, закидав йому навіть дружбу з отцем Григорієм. Наймолодший старець Муромець виправдовувався й тяг:

— Та хіба я зна-аю, як там у них! Мені Григорій нічоого не розка-азував. Та він же тільки тро-охи мене охрссти-ив...

І все-таки його слово потроху перемагало. Світлий князь Маломир Любечанин певний час мовчки спостерігав за псресваркою, яка закрутила майже всіх думних старців, а тоді погрюкав кулаком об стіл і почав опитувати за старшинством і порядністю.

Претич визначив людську смерть. Ждан Будимирович і далі наполягав на вовчій, іскоростенський посадник Зорич сказав:

— І про дітей не забуваймо.

Й тоді велика думна світлиця мовби перекололася напополам, і ці дві половини заходились переважувати одна одну. Доброчин мовчав. Він мусив перевірити себе на інших. Якби захотів-міг би кинути своє слово на ту чи ту терезу, а слово його було важке. Але він сидів і тільки слухав, намагаючись не виказати себе навіть виразом свого обличчя. Його батько Маломир Любечанин вислухав усіх і підвівся, тернувши старечими вузлуватими пальцями по лисій голові. Колишній велій жупан був схвильований.

— Хто згоден своїм мечем убити велику княгиню, хай виступить наперед.

Виступив Ждан Будимирович, а Маломир Любечанин знову сказав:

— Ти вірний муж великого князя, хвала тобі. Махати язиком легше. — Це вже було спрямоване на інших старців, жоден з яких не мав бажання закапостити собі руки жіночою кров'ю. — Тобі хвала, Ждане Будимировичу, — повів далі князь Маломир. — А цьому отрокові хвала тричі! — Він вийшов з-за столу й спинився біля протилежного кінця, поклавши руку на плече Вадима Муромця, якого пресвітер перехрестив торік на Іллю. — То його діло — отой його хрест, хай він буде на його совісті. Декотрі мої опричники також носять хрести. — Це вже ніби скидалось на захист грецької віри. Дума ж зібралась по про те, й він знову повернувся на своє місце. Доброчин не зводив з батька очей. Найголовнішого не було сказано, й колишній жупан землі Деревлянської сказав: — Одтяти голову чоловіка — раз і нема. Й не відчує. А діти відчуватимуть усе життя...

Запала нова довга тиша, аж згодом старці думні розгомонілись і почали хилитися вже в один бік. Тільки Претич та Ждан мовчали,

Доброчинів шуряк Зорич сказав, що треба виселити княгиню з Києва, лише не знав куди. Інші теж поволі пристали на думку іскоростенського посадника: послати злодійну княгиню в Полоцьк або Псков. Але Псков належав другому синові Володимира Брячеславові...

Тоді вперше за все звіщання підвівся Доброчин:

— Який там Полоцьк! Хочете вкинути гадюку до того ж кубла, звідки ми насилу викурили їхнє гаддя? — Доброчин і досі не міг налапати своїх дверей. Він теж хотів такого вироку — задля дітей, а тепер відчув образу. — Думайте! — сказав він, показуючи рукою на великого князя, на обличчі якого теж відбилися суперечливі почуття. — Вона зняла руку на нього. Дбаєте про княжат, а забули про її татьство!

Він вийшов з-за столу й попрямував до дверей, а вже після Думи Маломир Любечанин сказав синові:

— Ти хтів би все вирішувати сам... А Дума?

— Що поставила Дума? — похмуро запитав син.

— Посадити Рогніду з княжатами в Ізяславі, — відповів іскоростенський жупан. — Є такий Ольжин погост за Німаном.

Доброчин знав цей погост. Він лише зауважив:

— У Полоцькій-таки землі?

Але це вже не важило. Доброчинові одлягло, й він подумав, що не варто було відвойовувати землю у варязьких зайд, щоб усе знову лишати, як було за Щека та Щекових дітей. Тепер князі мусили зважати на княжу Думу.

Він зустрів біля стаєнь пресвітера й спитав:

— Чув про сьогоднішню Думу?

Отець Григорій кивнув.

— І що на те скажеш?

— Кров породжує кров. — глянув на князя пресвітер, — а мста тягне за собою мсту. Чинящому же милосердя воздається. Господь сам прощав і нам велів прощати гріхи.

Доброчин роздратовано засміявся:

— Про мсту так само казала ще стара!

— То було щось інше, княже, ти вже все позабував.

— Це так просто не забувається. — відповів князь. — Ольга дбала про себе та Щековичів, щоби ніхто з нас не мстився їм.

— То правда, княже. Але чинящому милосердя господь воздасть, а чинящому без зиску воздасть тричі.

Це чимось нагадувало Маломирові слова, й Доброчин здивувався: що спільного могло бути між християнським пресвітером і колишнім жупаном Деревньої землі? Однаковий вік ще ні про що не свідчив: обидва були люди протилежних доль.

Спільними могли бути тільки стареча мудрість і людяність.

Доброчин побачив коло стаєнь кількох не по-тутешньому