Читати книгу - "Ходіння по муках"

Від цього крику стало зовсім страшно. Голоси притихли, Катя знову заплющила очі. Грабувати у неї було нічого — хіба ізумрудний перстень. Але і її пойняв нестерпний страх. Щоб позбутися неприємного завмирання серця, вона спробувала знову згадати чарівність тієї ночі, що не здійснилась. Але тільки стукали колеса в чорній порожняві: «Ка-тю-шо, Ка-тю-шо, скін-че-но, скін-че-но, скін-че-но…»

… Раптом, наче влетівши в тупик, вагон спинився, гальма завищали залізним зойком, загримотіли ланцюги, задзвеніли шибки, кілька чемоданів важко впало з верхньої полиці. Найдивніше, що ніхто навіть не ойкнув. Посхоплювалися з місць, озиралися, прислухалися. І без слів було ясно, що вскочили в халепу.

В темряві гримнули постріли гвинтівок. Бритий чоловік у шевйоті метнувся по вагону, кудись пірнув, притаївся. За вікнами під самим насипом побігли люди. «Бах, бах» — блиснуло в очі, вдарило у вуха… Страшний голос закричав: «Не висуватися!» Рвонуло гранату. Хитнуло вагон. Дрібно-дрібно у пасажирів зацокотіли зуби. На площадку полізли. Бухнули прикладами в двері. Штовхаючись, ввалилось чоловік десять у смушевих шапках, погрожуючи гранатами, стикаючись у тісноті зброєю. Шумно дихали груди.

— Забирай речі, виходь у поле.

— Швидше ворушись, а то…

— Мишко, шквар гранатою буржуїв…

Пасажири шарахнули. Світловолосий парубок із злим блідим обличчям кинувся всім корпусом уперед, піднявши гранату, і так на секунду застиг з піднятою рукою…

— Виходимо, виходимо, виходимо, — зашелестіли голоси. І більше не протестуючи, не кажучи ні слова, пасажири полізли з вагона, — хто з чемоданчиком, хто захопивши тільки подушку або чайник… Один, в пенсне, із збитою набік борідкою, навіть усміхався, пробираючись між розбійниками.

Ніч була холоднувата. Розкішним покровом розкинулись зорі над степом. Катя з вузликом сіла на стос гнилих шпал. Не вбили зразу — тепер уже не вб’ють. Вона почувала таку кволість, наче після непритомності. «Хіба не однаково, — думала, — сидіти тут на шпалах чи блукати по Катеринославу без шматка хліба…» Плечам було холодно. Вона позіхнула. У вагоні рослі мужики стягали з полиць чемодани, викидали їх через вікна. Чоловік у пенсне поліз був на укіс до вагона:

— Панове, панове, там у мене фізичні прилади, ради бога, обережніше, воно ламке…

На нього зашипіли, схопивши ззаду за непромокальний плащ, втягли в юрбу пасажирів. В цей час з темряви з дзвоном і тупотом примчав кінний загін. На два кінських корпуси поперед нього скакав, підстрибуючи в сідлі, хтось неймовірно дужий, у високій шапці. Пасажири шарахнули. Загін з піднятими гвинтівками й шаблями спинився біля вагона. Дужий у шапці крикнув гучно:

— Втрат ніяких, хлопці?

— Ні, ні… Вивантажуємо… Гони тачанки, — відповіли голоси. Дужий у шапці повернув коня і в’їхав у юрбу пасажирів.

— Показуй документи, — наказав він, виграючи конем, так що піна з кінської морди летіла у вирячені від страху очі пасажирів. — Не бійся. Ви під захистом народної армії батька Махна. Розстрілювати будемо тільки офіцерів, стражників, — він загрозливо підвищив голос, — і спекулянтів народного добра.

Знову чоловік у непромокальному плащі виступив наперед, поправляючи пенсне.

— Пробачте, можу дати слово честі, серед нас немає вищевказаних вами категорій… Тут тільки мирні обивателі… Моє прізвище Обручов, учитель фізики…

— Учитель, учитель, — докірливо промовив дужий у шапці,-а злигався з усякою наволоччю. Одійди вбік. Хлопці, цього не чіпати, це вчитель…

З вагона принесли свічку. Почалася перевірка документів. Дійсно, ні офіцерів, ні стражників не виявилось. Бритий чоловік у шевйоті метушився тут же, ближче всіх до свічки… Але був він уже не в шевйоті, а в припорошеному селянському сіряку і в солдатському картузі.

Було незрозуміло, де він усе це роздобув, — мабуть, возив з собою в чемодані. Він по-дружньому плескав по плечах суворих розбійників:

— Я співак, дуже радий з вами познайомитись, друзі. Артистам треба вивчати життя, я артист…

Він кашляв, прочищаючи горло, поки хтось не сказав йому загадково:

— Там розберуть — який ти артист, завчасно не радій…

Під’їхали тачанки — невеликі вози на залізному ходу.

Махновці повкидали в них чемодани, кошики, клунки, сіли зверху на ре; чі, погоничі засвистали по-степовому, ситі тройки рвонули скоком, і з свистом і тупотом обоз зник у степу.

Поскакав десь і кінний загін. Кілька махновців ще ходило коло вагона. Тоді пасажири простим підняттям рук обрали делегацію, щоб просити у розбійників дозволу їхати далі. Прийшов світловолосий парубок, обвішаний бомбами. Чуб з-під козирка кашкета закривав йому око. Друге синє око дивилось ясно й нахабно.

— Що таке? — спитав він, оглядаючи з голови до ніг кожного делегата. — Куди їхати? На чому? От дурні… Та коли ж машиніст чкурнув з паровоза в степ, тепер верст за десять чеше. Я вас тут не можу залишити в нічний час, мало тут хто по степу швендяє неорганізований… Громадяни, слухай команду… (Він зійшов з укосу, поправив важкий пасок. До нього спустилась решта махновців, перекидаючи за спини гвинтівки). Громадяни, стройся по четверо в колону… З речами в степ…

Проходячи повз Катю, він нагнувся, торкнув її за плече.

— Ей, дівко… Не журись, не скривдимо… Бери вузлика, ступай поруч зі мною без строю.

З вузликом у руці, насунувши хустинку до брів, Катя йшла рівним степом. Парубок з чубом ішов по лівий бік від неї, поглядаючи через плече на мовчазну купку полонених, що плентались похнюпившись. Він тихо посвистував крізь зуби.

— Ви хто ж така, звідки? — спитав він Катю. Вона не відповіла, одвернулась. Тепер у неї не було ні страху, ні хвилювання, тільки байдужість, — все здавалося їй як у півсні. Парубок знову спитав про те саме.

— Значить, не бажаєте себе принижувати, розмовляти з бандитом. Дуже жаль, дамочко. Тільки панську пиху треба б збити — не ті часи…

Обернувшись, він раптом зірвав з плеча гвинтівку,