Читати книгу - "Ходіння по муках"

— Ей, сволоч, відстаєш… Стріляти буду!

Постать поспішно кинулась у юрбу. Він задоволено усміхнувся.

— А куди йому втікати, дурневі?.. Мабуть — до вітру хотів. От які діла, дамочко… Не бажаєте говорити, а мовчати — воно страшніше… Не бійтеся, я не п’яний. Я коли п’яний — мовчазний… Недобрий… Познайомимося, — він підкинув два пальці до козирка, — Мишко Соломій. Дезертир Червоної Армії… Скоріше — бандит по своїй природі, так треба розуміти. Лиходій. Тут ви не помилились…

— Куди ми йдемо? — спитала Катя.

— В село, в штаб полку. Перевірять вас, допитакггь, декого носом у землю, деяких відпустять. Вам, як молодій жінці, боятися нічого… Крім того, я з вами.

— Вас, як я бачу, і треба більш за всіх боятися, — сказала Катя, мигцем скоса глянувши на свого супутника. Вона не сподівалась, що ці слова так опечуть його. Він весь випростайся, зітхнув поривчасто через ніздрі, — довге обличчя його скривилось, бліде від світла зірок. «Сука», — засичав він. Ішли мовчки. Мишко на ходу закурив.

— Хоч і будете заперечувати, я знаю, хто ви. З офіцерського звання.

— Так, — сказала Катя.

— Чоловік, звісно, в білих бандах.

— Так… Мого чоловіка вбито…

— Не поручусь, що не моя куля його уколошкала…

Він показав зуби. Катя швидко глянула, спіткнулась.

Мишко підтримав її під лікоть. Вона випручала руку, похитала головою.

— Я ж з Кавказького фронту… Тут тільки чотири тижні, весь час з білобандитами воював. З цієї гвинтівки не одну кулю увігнав у голубі кісточки…

Катя знову затрясла головою. Він деякий час ішов мовчки, потім засміявся:

— Ну і вскочили ж ми в халепу під станцією Уманською. Від нашого Варнавського полку пух залишився. Комісара Соколовського вбили, командир полку Сапожков втік лише з жменькою бійців, усі поранені… А я ушкварив через німецький фронт до батька. Тут веселіше. Над душею ніхто не стоїть — народна армія. Партизани ми, дамочко, а не бандити. Командирів обираємо самі…

Скидаємо самі: взяв наган і бахнув… Один тільки й є над нами — батько… Ви думаєте, поїзд ограбили, то це все в шинках проп’ємо? Нічого подібного. Все добро — в штаб. Звідти — розподіл. Те — селянам, те — армії. Поїзди — це наше інтендантство. А ми, — народна армія, значить, сам народ, — в стані війни з Німеччиною. От як питання поставлене. Поміщиків вирізуємо. Стражники, гетьманські офіцери — краще нам не попадайся — нищимо холодною зброєю. Дрібні загони австрійців і німців відганяємо до Катеринослава. Ось які ми бандити.

Зіркам у степу, здавалось, не було кінця. В одному краю, там, куди йшли, небо ледве почало зеленіти. Катя все частіше спотикалась, стримано зітхала. А Мишкові хоч би що, як з гуски вода, — йшов би і йшов з гвинтівкою за плечима тисячу верст. Катя турбувалась тепер про одне: не показати, що ослабла, щоб цей свистун і хвалько не почав її жаліти…

— Всі ви хороші! — Вона спинилась, поправила хустку, щоб перепочити, і знову пішла по полину, по ховрахових норах. — Роди вам синів, щоб їх убивали. Не можна вбивати, от і все.

— Цю пісню ми чули. Це пісня жіноча, старовинна, — сказав Мишко, не задумуючись. — Наш комісар, бувало, так на це: «Дивіться з класової точки зору…» Ти націляєшся з гвинтівки, і перед тобою — не людина, а класовий факт. Зрозуміло? Жалість тут ні до чого і навіть — чиста контрреволюція. Є інше питання, голубонько… — Дивно раптом змінився голосу нього, — глухуватий, ніби він сам слухав свої слова: — Не вік мені крутитися з гвинтівкою по фронтах. Кажуть, Мишко пропита душа, алкоголік, туди йому к чорту дорога, — в яр. Правильно, та не зовсім… Помирати скоро не збираюсь, і навіть дуже не хочу… Та куля, котра мене вб’є, ще не відлита. — Він відмахнув чуб з лоба: — Що таке тепер людина — шинеля та гвинтівка? Ні, це не так… Я б чортзна-чого хотів! Та от — сам не знаю чого… Почнеш думати: ну, віз грошей? Ні. В мені людина страждає… Тим більш, такий час — революція, громадянська війна. Б’ю ноги, від холоду, від ран мучуся — для свого класу, свідомо… В березні місяці довелося в сторожовій охороні лежати півдня в ополонці під кулеметним вогнем… Виходить, я герой перед фронтом? А перед собою — нишком — хто ти? Налився алкоголем і в нерозважному гніві на себе витягаєш ножа з-за халяви.

Мишко знову весь випростався, вдихаючи нічну прохолоду. Обличчя його здавалось сумним, майже жіночим.

Руки він глибоко засунув у кишені шинелі і говорив уже не Каті, а наче якійсь тіні, що летіла поперед нього:

— Знаю, чув, — освіта… У мене розум дикий. Мої діти будуть освічені. А я зараз, який є, — лиходій… Це моя смерть… Про інтелігентних пишуть романи. І як же багато цікавих слів! А чому про мене не написали романа? Ви думаєте, тільки інтелігентні божеволіють. Я уві сні крик чую… Прокидаюсь — і вдруге убив би…

З темряви наскакали вершники, кричачи ще здалека: «Стій, стій…» Мишко зірвав гвинтівку. «Стій, так твою мать! Своїх не впізнаєш!..» Залишивши Катю, він пішов до вершників і довго про щось радився.

Полонені стояли, тривожно перешіптувались. Катя сіла на землю, схилила обличчя в коліна. Зі сходу, де ясніше зеленів світанок, повівало вогкістю, димком кізяка, домовитим запахом села.

Зірки цієї нескінченної ночі почали блякнути, зникати. Знову довелося встати й іти. Незабаром загавкали собаки, показались ожереди, журавлі колодязів, покрівлі села. Проступили на лузі грудками снігу сонні гуси. Коралова зоря відбилась у плоскому озерці. Мишко підійшов нахмурившись:

— З іншими ви не ходіть, вас я влаштую окремо.

— Добре, — відповіла Катя, чуючи немов здалека.

Однаково було, куди йти, аби тільки —