Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 1"

Але, як розповідав панотець-настоятель, проти цього одностайно повстала керівна група «молодого люду». Осікоме раптом лишилася без підтримки.

Юнаки, що під час «переділу» й «руху за повернення до давнини» керували з нею селищем, тепер згуртувалися з односельцями і гуртом виступили проти Осікоме, тепер вже як представники сільської громади. «Молодий люд» був готовий до непримиренної боротьби.

На той час у лісовій долині не лишилося жодного велетня, крім Осікоме. До того ж вона вживала «заморське зілля». Якби вона прийняла бій, молоді, що очолювали сільську громаду, довелося б сутужно.

Але Осікоме й гадки не мала опиратись. На переговорах з «молодим людом» вона одразу погодилася передати йому всю владу. І сама зголосилася піти до найбільшої з печер біля окрайки лісу. Сама назадгузь заповзла в ту печеру. Не суперечила й тоді, як перекрили ґратами вхід.

— Хоч Осікоме слухняно пішла до печери на відлюдді, вона ніколи так і не визнала, що задум затопити селище й «виселок» був хибний, — завершив розповідь панотець і шанобливо похилив голову.

Бабуся також розповідала, як селяни розважалися тим, що приходили до окрайки лісу, де в печері животіла Осікоме, й кричали:

«Ну що, передумала? Передумай, тоді випустимо! Чуєш, випустимо!»

Проте Осікоме, на обличчі якої годі було розгледіти щось, окрім величезного носа, вкутана волоссям, наче гусінь, відповідала лише:

«Не хочу! Не хочу!»

Селяни крізь грати штурхали її палицями, а тоді йшли в долину…

За «переділу» й «руху за повернення до давнини» Осікоме заохочувала, всіляко підтримувала й направляла діяльний і завзятий «молодий люд». А наостанок висунула такий жахливий задум, що навіть керівна група «молодого люду» спершу завагалася, а тоді й відсахнулася від неї, поєднавшись із сільською громадою.

Як на мене, Осікоме вчинила так заради майбуття сільської громади. Вона вугрем заповзла до печери й не хотіла виходити, а коли селяни, маючи замір подратувати її дрючками, чіплялися із своїми запитаннями, вперто й певно стояла на своєму: треба затопити долину й переселитися до лісу. Або виказувала це своєю поведінкою. Коли з часом «звелетніла» Осікоме зсохлася так, що залюбки прослизнула б крізь грати, вона й не думала тікати, а й далі твердила своє писклявим, як у дівчинки, голоском.

Чи не для того, щоб і далі «молодий люд», який керував «рухом за повернення до давнини», не відступився від сільської громади?

Я стверджую: і Осікоме, і «молодий люд» зробили все можливе, щоб здійснити свої завдання як «М» і «Т».

Вираз «вік свободи» я вперше почув, здається, від панотця-настоятеля наприкінці історії про Осікоме й «рух за повернення до давнини», коли він переказував її промову. Бабуся цього виразу не вживала.

Але чимало розповідала про тривалу добу незалежності селища по закінченні «руху». Це було особливо цікаво, бо перекази про мешканців селища й «висілка» тих часів більше нагадували історію, ніж легенди.

Вислів «вік свободи» стосується часів спільного правування в селищі молоді й старшини після ув’язнення Осікоме в печері біля окрайки лісу.

Значить, панотець-настоятель допустився анахронізму, коли вжив його в переказі пропозиції Осікоме під кінець «руху за повернення до давнини». Самі люди, які жили у «віці свободи», вірно зрозуміли справжній зміст цих слів, коли ізольованість їхнього суспільства стала небезпечною. Тоді ж, певно, і з’явився вираз «вік свободи».

Перекази не згадують про якісь визначні події на початку «віку свободи». Мирно й спокійно спливали довгі дні й місяці. Зміна епох поза Лісовою долиною анітрохи не відбивалася на житті її мешканців, окрім хіба торговців, що мандрували лісовим шляхом. Час спливав, а життя селян точилося окремо від усього світу, з рідної долини їх ніщо не вабило. Лише одна подія, гідна згадки, серед тихого буття у «віці свободи» хвилювала серця бабусі й сільських стариків, наче відгомін далекої відшумілої бурі.

Переказ стосувався створення нової «державної мови» для лісової долини.

Руйнівник начебто знайшов для цього фахівця-словесника. Його звільнили від польових робіт, забезпечували одягом, їжею, навіть саке, а він мав розробити «державну мову» спеціально для мешканців лісової долини, відмінну від мови за її межами. Схожий на каплицю будиночок за річкою, де мешкав на відлюдді той словесник, ще стояв, коли я був малим. На підмурівку поміж коріння літокарпусу, кілька стовбурів якого зрослися внизу, будиночок наче висів у повітрі. Подейкували, що як копнути поточену мурашками долівку, показувалися списані чорною тушшю клапті старовинного паперу.

Ця розповідь запалила мене цікавістю до творення мови, хоч я і народився на кільканадцять поколінь пізніше. Мабуть, звідси і моя пристрасть до вивчення есперанто в середній школі.

Фахівець-словесник, утримуваний селищем, усі сили віддавав дослідженню.

Та наслідки були марні. Як і належить людині, якій доручили таку роботу, його гризли докори сумління. Він перестав прогулюватись, не з’являвся в селі на святкових гулянках, поки не перетворився на відлюдька. Не заговорював навіть з жінками, які, на кошт селища, тричі на день приносили йому їжу. Відмежований від односельців з лісової долини, він довгі роки виробляв неприступну «державну мову».

Надійшов час, коли фахівець-словесник відчув, що жити йому лишилося недовго.

І тут відлюдник