Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

Пізньою осінню, навіть коли на схилах і ґрунях погода ще ясна, веселкова, на Красноїллі, над Черемошем, над Річкою і над потоками частенько від раннього ранку родяться тумани, в’ються, стеляться над водою, кубляться, гуртуються і змикаються. Поглинають спочатку дороги та побережні стежки. Ще крізь поволоку, що дедалі густішає, в долину просівається блакитне світло, ще крізь відхилені заслони й фіранки туману, на ясних повітряних вулицях між стінами туманів видніються високі лісисті схили. Смеречини, буковинки, ліщини, явори яскравіють на сонці пишними чубами, вінками та розквітлими букетами. Видно, як десь високо на пасовищах кишать у прозорому світлі стада овець і корів, як далеко на плаях повзають, мов червоні, білі й темні плямки, маленькі, ледь помітні людські постаті. Тумани чаяться, скрадаються, набираються сили. Простягають могутні м’які лапи. Раптово туман рушає велетенськими кроками. Розганяється вгору. У польоті розкриває крила. Розмахує торочками крил. Поглинає не лише ту невиразну малечу, вкриває і затоплює яскраві лісові галявини. Огортає верхи. До нагрітих, сухих, ясних місцин несе вологу, холод і темінь. Зовсім високо ще гордо пишаються на блакиті чубаті штандарти буків. Врешті туман забере все. Сховані в туманах води глухо булькочуть, шумлять невідомо звідки. Коли хтось чужий прийде в долину, не може повірити, що тут є щось іще, крім хмар.

Дбайлива нянька-туман обгортає людину до сну пеленами. Залишає її саму з собою. Безпечно їй, тихо. «Не будіть її», – шепоче туман. «Не будіть мене», – мов крізь сон, квилить сама душа, втомлена, неохоча до світу. Сонна туга веде її до справ таємничих, до таких, що стають реальнішими, ніж цей видимий-невидимий світ.

Ідучи дідової суботи на цвинтар, люди виринали з туманів, несучи повні бесаги їжі. Не було видно, звідки хто виринув, невідомо було, звідки приходив. Наче йшов не з Красноїллі і не з Ясенова, а з країни туманів. І за кілька кроків знову один одному зникав з очей, занурювався в туман. З туману долинали голоси. Розмови тих, що сиділи на могилах, пригощаючись і згадуючи померлих. У кожному колі над могилою видно було тільки своїх учасників святкування. А з сусідньої могили – тільки тіні в тумані.

Звідусіль тихо і сонно, як води, пливли молитви за померлих – наче розмови з ними, виривалися болісним, журливим словом крізь туман:

– Вітці солодкі, діди доброчинні, де ж мандруєте? Яким плаєчком сонцевим трудитеся? На якій полонинці запашній набуваєтеся, відпочиваєте? Мир з Вами святий – ласка Божа сонечка.

– Залишив мене на журбу люту. Туга тужна серце тисне! А тобі чи ж іще не гірше без мене, солоденький, десь там бездоріжжями, небесами тими самотієш. Господи помилуй!

– Хто сирота сиротіша, дитино? Ти сама там при Божих порогах, коло берегів небесних, чи я тут, верба осіння, обдерта, без плоду?

Після молитви, після почастунку, підкріпившись їжею та напоями, починачі, підохочені старці, плєсали коло гробів для душ тих батьків і дідів, що перебувають на тому світі. Плескали в долоні. Викрикували стару пісню:

Для Вас, Ви, душі!

Для Вас, Ви, душі!

Плескаєм в лодоші.

Довговолосі, плечисті постаті танцюючих старців то на якусь мить з’являлися, то знову зникали в тумані. І тоді їхні голоси також віддалялися і тонули в шумі вод. Стихали так, ніби вже проривалися у світ, закритий для очей смертних, де їхні предки, батьки, побратими дивляться зверху приязно й жалібно на тих, хто їх згадує, благословляють тих, хто шанує старий звичай.

Та от блиснула серед туману в руках Дмитра золота палиця з патентом, раз і другий, тому й іншому в очі.

Відразу цілим цвинтарем пішов про неї шепіт: «Цісарська палиця – губернаторське берло в руках Василюка». Ніби блиск прорізав тумани. Чи зі смутку й жалю за дідами, чи зі святкової радості люди вже добряче підпили. Швидко підводилися з могил, але щось довго шукали золоту палицю. Натикалися один на одного, одна громадка на іншу. Загородили собі дорогу. Десь кружляли один за одним, але не наближалися, а віддалялися від палиці. А натовп дедалі більше набухав. Людське коло весь час колотилося й вирувало. Мало хто бачив палицю. Небагато бачили самого Дмитра. Ті, що були зовсім близько, захоплено розглядали палицю. Одні щиро, хоч несміливо, а інші стримано, сухо – може, хитро, – ніби хотіли впіймати на слові, питали: «Що ж це таке?» Дмитро не відповідав. У тумані пливли про це шепоти.

Голосно, виразно, повільно Дмитро прочитав кожне слово патенту. Немов із височини трону, крізь туман летів у гори чарівний, добрий цісарський голос.

Ті, що стояли зовсім близько, бачили ще на власні очі, що Дмитро читав патент. Переконалися, що знав те панське чи цісарське письмо. Зашуміло у натовпі від цього повідомлення. Важко було повірити. Чи такий він зухвалець, що цілий панський світ викликає? Вдерся у їхні таємниці, щоби запізнати всі книги, патенти, установи?.. Чи – боронь Боже – поїхав собі туди до них, запанів ото і без усякої сміливості навчився того так, як кожен панок уміє?

Андрійко запевняв, що Дмитро знав письмо, переказував, що навчився його під час мандрівок, бо як лісовий чоловік жив собі шість років поза цісарським і панським правом, не мусив нікого боятися, як боялися сільські люди, піддані урядам. Про таке по селах не знали.

У тумані вирували шуми і шепоти. Подив, недовіра, захват.

Дмитро ще м’яко і мудро тлумачив слова патенту. Якщо згода з цісарем, якщо він сонцеву присягу і свою честь дав у заставу цісареві, то не можна на всій Верховині топтати закони Божі, закони людські, закони цісарські. Коли хтось переступить договір, зневажить патент, тоді й цісар-побратим має вільні руки. Але ж є ще десь, є голодні пси, які тільки на це чигають. Дмитро казав:

– Убивати – не вільно! Хіба що – випадково. Нападати – не вільно, хіба що за честь. Якщо вбивство чи каліцтво трапиться в бійці – відразу оплатити, помиритися! А не роками, по-поганськи, ворогувати, рубатися та різатися! Якщо з урядами є згода, якщо випрані всі плями, усі реєстри викинені у воду, позрізувані карби, спалені реваші – так по-християнськи! – то, ясна річ, не можна зачіпати цісарські уряди і не честь на них нападати. І взагалі не личить до ґаздівського гонору, аби їх голосно висміювати, як ми це робили дотепер. Хіба так собі тихенько в хаті, коли вже комусь занадто смішно. Якби уряди сюди попхалися,