Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

— Ні, не закінчено, Мегре ти сраний.

— Цю пісню я вже відспівав.

— А мені здається, дятлику, ти ще й не починав.

— Сьогодні ввечері на той пагорб навіть Господа Бога не пустять.

— Що там з концертом?

— Повний поліційний ескорт туди й назад.

— А наступного дня?

— Не знаю.

— Говори, вилупку.

— Наступного дня він має відлетіти. У них для нього приватний літак.

— Наколи?

— Пів на шосту, шосту.

— Ранку чи вечора?

— А ти як думаєш?

— Куди?

— Ніхто не знає.

— Відлітає літак, і ніхто не знає, куди він летить? Знову за ідіота мене маєш?

— Босе, я ж кажу: ніхто не знає. Навіть мировий суддя не знає. Навіть він не знає, що Співак планує вилітати.

— Це що, така вже таємниця?

— Ще більша, ніж колір трусів у королеви. А те, що відомо, знаємо тільки тому, що наш братан у машині з ними прикинувся, ніби задрімав, і підслухав їхню балачку. Білий менеджер сказав їм там, на пагорбі, що, тільки-но концерт закінчиться...

— То це офіційно. Сам концерт буде чи ні?

— Та нічого тут офіційного. Просто планують, що і як, про всяк випадок. Коротше, менеджер сказав: щойно концерт закінчиться, йому подають літак. Тільки з самого ранку, поки аеропорт ще не відкрився.

— В аеропорт Нормана Менлі чи «Тінсон Пен»[374]?

— Менлі.

— Міжнародний, значить.

— Ти можеш налаштуватися на хвилю поліції.

— Умгу, от тільки нащо мені...

— А ти налаштуйся. Прямо зараз.

Шоста ранку; вид аеропорту скидається на перші кадри з ковбойського фільму. Бракує лише свисту вітру та перекотиполя. Рожеве небо. Ми з Тоні Паваротті чекаємо на сходах, що ведуть у залу вильотів. Щось на зразок оглядового майданчика. Хтось додумався зробити тут стіну з квадратними отворами, саме під дуло гвинтівки. Тут, до всього, ще й тінь, в якій нас не видно. Паваротті спочатку переходив з місця на місце — все йому кут наведення не подобався. Сам літак уже чекав на злітній смузі. Паваротті затих: права рука — на спусковому курку, ліве око — біля прицілу гвинтівки.

На кінці злітної смуги чергують два джипи міністерства оборони Ямайки, за джипами — четверо чи п’ятеро солдатів, серед них двоє з біноклями. Я їх помітив відразу, щойно вийшов на оглядовий майданчик. Побачивши армійців у караулі, я уявив, як Співак зараз сходить з Пагорба білих людей. Вираз його обличчя, коли він прокидається і не бачить навколо себе поліції. Напевно, він вислав наперед двох-трьох своїх братчиків-растаманів — подивитися, чи безпечний шлях, — а це означає, що він зі своєю «правою рукою» спускається з того пагорба без супроводу. Без солдатів, що дивляться в біноклі. Щодо фараонів завжди можна розраховувати на один з двох варіантів: (1) ти поповнюєш їхній банківський рахунок або пхаєш гроші в задню кишеню — і твоє питання вирішено; і (2) їх завжди можна купити задешево. А от із солдатами все не так просто. Вони стоять ніби на чатах, утім, можливо, вони просто чекають. Цікаво, пілот покличе їх до себе?

— Обов’язково зніми його до того, як під’їдуть солдати.

Паваротті киває.

Шоста нуль дві. Всі, крім сонця, чекають Співака. На секунду виникає відчуття, ніби я жду процесію — кортеж з автомобілів на зразок того, що в отій зернистій кінохроніці про Кеннеді в Далласі[375], яку кожного року в листопаді крутять у телевізорі. Співака чекають усі. Не тільки я, не тільки солдати, не тільки Тоні Паваротті чи літак, а й Пітер Нессер та Доктор Лав, а також отой телефонний номер Меделянського картелю, за яким я сам жодного разу не дзвонив. Але потім мені спадає на думку: а чого саме всі чекають — його наступного кроку чи мого? Хто в цьому кадрі справжня мавпа-танцюристка? Чий наступний порух викликає такий ажіотаж? І якщо ті люди командують тобі: «Стрибай!» — і ти підстрибуєш на потрібну їм висоту, то чи скажуть вони «Годі, з тебе досить», чи назавжди перестануть тебе поважати, вирішивши, що ти вчинив не по-чоловічому, — і скажуть: «Пішов ти в сраку, гівнюк, який не скаче, і не скакай більше ні для кого»? Проблема в утвердженні себе полягає от у чому: замість того, щоб дати тобі спокій, люди підкидають і підкидають тобі все нові, все складніші виклики для подолання, для доведення, що ти на це здатний. Всіляке лайно, поки все це не почне скидатися на комедійний телесеріал. Чи взагалі на жарт над тобою.

Тоні Паваротті торкається мого плеча. Він тут. Він і ще один раста йдуть до літака. Все навколо застигло, рухається лише пил, який вони збивають. Аеропорт, як і раніше, порожній і до сьомої ранку він не прокинеться. Ідуть вони неквапом, постійно озираючись, час від часу зупиняються на якусь хвильку — і прошкують далі. Співак позирає то на літак, то на всі боки, а раста за ним іде ніби спиною вперед — перевіряє, чи нема чого ззаду. Побачивши армійський джип, вони зупиняються. Обидва не ворушаться. Тоні Паваротті веде їх на мушці. Його палець обвивається навколо спускового курка. Співак дивиться на солдатів і щось каже расті. Вони відновлюють рух, але йдуть ще повільніше і спиняючись прямо перед літаком. Може, чекають, що хтось із нього вийде. Я пам’ятаю, що Тоні Паваротті мої вказівки не потрібні. Чую металеве клац.

— Стій.

Паваротті дивиться на мене, дивиться на тих двох, що саме біжать до літака.

— Та ну його.

Вони вбігають у літак і змушені самі зачинити за собою двері.

Коли назавтра в мене лунає два дзвінки, я обрубую їх однією короткою фразою: «Він так потрібен вам мертвим — то самі й убивайте».

Я сиджу у своїй вітальні чекаючи, коли задзвонить телефон. Краще, якби він задзвонив швидше, бо тоді я зможу відразу перестати думати. Час дії — не час для роздуму. За чий кошт буде дзвінок? До того, як я вкладуся спати, телефон має задзвонити тричі. Без дзвінка не настане навіть завтра. Я сиджу, чекаю дзвінка, і тут мені в голову знов приходять думки про Співака; я ледь стримуюся, щоб не лайнутися. Цей чоловік так ніколи й не дізнається, що двічі був на волосині від того, щоб я його вбив. І що я його відпустив,