Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

— Твій ніс не потребує корекції, у нього чудова форма. У Злати є значні ушкодження шкіри після нападу собак, і ми їх усуваємо, це необхідний і тривалий процес. І я буду продовжувати робити це й надалі, бо як ти оце щойно сказала — це моя особиста грішниця. МОЯ. Розумієш? Тільки моя. І гроші я витрачаю теж свої, на свою жінку, котрі сам заробив і ніхто не буде мені вказувати, як я їх маю витрачати. Навіть ти. То що ти хотіла, мамо? Я не зовсім розумію хід твоїх думок.

— Я твоя мати!

— Так. Ти моя мати.

— Ти маєш поважати мене!

— Мамо, я тебе люблю і поважаю, ти — жінка, котра подарувала мені життя, але я не твоя власність, мамо. У мене своє життя, і ним я буду розпоряджатися на власний розсуд. Що б ти там собі не придумала. Я буду жити так, як я хочу, з ким хочу і там, де ми самі захочемо, і на кошти, що самі собі заробимо. І твоєї думки чи твого дозволу ми запитувати не будемо. Чим раніше ти це усвідомиш — тим краще буде для тебе. Бо особисто для себе я вже все вирішив. То що ти хотіла мені сказати, мамо?

— Я не хочу бачити те стерво! Ніколи! — Лідія вже не кричала, вона гарчала від гніву й безсилля, примножених алкоголем — спокійний голос Артура роздратовував її ще дужче. — Яку б морду ти їй не зробив! Вона все одно залишиться тією ж потворною сукою, якою була завжди! Я ніколи її не прийму!

— Це все, що ти хотіла мені повідомити?

— Так!

— Добраніч, мамо, — Артур закінчив виклик, і телефон одразу ж завібрував.

Надійшов вхідний виклик. Дзвонила Ліза. Треба відповісти... але після розмови з Артемом і матір’ю почувався страшенно втомленим.

— Я слухаю, Лізо, — сказав він, таки прийнявши виклик.

— Артуре… — сестра розгубилася від того, що нарешті додзвонилася, — Дзвонила твоя мати, і Поліна…

— Я вже знаю. Щойно говорив з нею.

— Пробач… Я не встигла завадити їй розповісти, брате.

— Нічого страшного не трапилося, не хвилюйся. Вона б все одно дізналася про операцію, щоправда, я планував зробити це трохи пізніше, але так — теж можна.

— Вона назвала в розмові Злату грішницею…

— Мама радо повторила щойно її слова. Точніше, це слова Олексія Петровича.

— Чому ти називаєш батька по імені?

— Лізо… з часом доводиться проріджувати ряди друзів і родичів. Ти зрозумієш це колись. Єдине, що можу побажати, так це те, щоб біля тебе були справжні друзі й близькі люди, на яких ти справді можеш покластися.

— Артуре… Що ти кажеш?

— Я втомився, Лізо... Чомусь колишній я всіх влаштовував, а як тільки я захотів бути щасливим — одразу ж почали з’являтися незадоволені. Одним не подобається, як я це роблю, іншим — з ким я хочу бути… У мене нема ні сил ні бажання комусь щось пояснювати і доводити. Відтепер я від них буду просто дистанціюватися. І Олексій Петрович — один з них.

— Але ж… Я, і Настя, і мама…

— Лізо, вас я люблю і бажаю вам всього найкращого, але у вас вдома я більше не з’явлюся.

— Артуре!..

— Давай не зараз. Я втомився. Мені потрібно відпочити. Бувай сестро, бережи себе, — Артур відбив дзвінок і вимкнув телефон, щоб ніхто не надумав дзвонити вночі. Це був дуже розумний вчинок, бо вранці телефон видав чотири пропущені від матері.

Через дві доби, як і планували лікарі, Злату виписали з клініки і Артур привіз її до ба, котра весь цей час опікувалася їхнім харчуванням. Наступний візит до клініки був призначений на вівторок.

Виписали їх у четвер: день, коли мама з Нінель відвідують спортзал — тому Артур спокійно перевіз речі Злати зі своєї квартири до бабусі.

Про wi-fi бабуся домовилася з сусідом згори, на два місяці, пояснивши, що будуть гості, яким потрібен інтернет. Той дав пароль в обмін на пиріг. Вигідна угода. Артур ляпнув, не подумавши, що він міг би хакнути пароль і приєднатися до мережі, але промовистий погляд Злати примусив його посміхнутись і все перевести на жарт — вона не припускала “паразитування”.

Перші дні Злата переважно спала, а вже в суботу Артур потяг її після обіду в парк, щоб подихала свіжим повітрям. Її ще трохи хитало, тому вони переважно сиділи, обійнявшись на лавках у холодочку, їли різні смаколики, що бабусі їм давали на прогулянку, і говорили про різні важливі й не дуже речі.

В неділю Артур поїхав на квартиру: зібрати валізу, бо в понеділок у нього рейс. Особливо не намагався уникати зустрічі з родичами, але так вийшло, що нікого й не зустрів. Тільки Артема, котрого запросив до себе, і за кавою вони обговорили, що саме той має робити за відсутності брата.

Артем був радий допомогти. Він погодився возити Злату в клініку й назад до ба. Домовилися, що в понеділок Артем приїде на метро, завезе Артура в аеропорт і забере машину. Хотів дати брату нові ключі від квартири — той не взяв, щоб мати не зробила нові дублікати. Сказав, що головне, щоб ключі були у Злати, якщо щось буде треба. На тому й розійшлися.

Поява валізи в коридорі засмутила Злату. Останні дні вона не згадувала про його відрядження, і от воно: німе нагадування скорої розлуки, сіро-чорна валіза на коліщатках в коридорі… І хоч як Злата не намагалась триматися, сльози все одно час від часу текли з її очей. Його відрядження хвилювало й засмучувало Злату. Як вона зможе жити, коли його не буде поруч?