Читати книгу - "Срібне яблуко, Анна Авілова"

  Над Айронвудом стояв густий непроглядний туман. Невідомо, була тут така погода весь час відсутності короля або стала такою з його прибуттям. Король повернувся зовсім іншою людиною, можливо, весь той сумбур, що відтепер творився в його думках, вилився в таке погодне явище. Фелікс, звичайно ж, не знав, що таке туман і навіть за проведені п'ять місяців у світі Джейн він так і не встиг з ним зустрітися. Він оглядався на всі боки, не знаючи, чи вдалося йому потрапити додому. Так, саме додому. Зараз він, як ніколи розумів, що Айронвуд – його дім. Він йшов крізь клуби невідомого диму, намагаючись розгледіти вдалині хоч щось. Холод і підвищена вологість, що панували в повітрі, не давали йому відчуття, що він взагалі кудись перемістився. Адже в засніженому місті, де він щойно зустрічав Новий рік, повітря було також наповнене прохолодою та свіжістю. Здається тут значно тепліше, ніж у світі Джейн, але в іншому майже нічого не змінилося.

Фелікс пройшов кілька метрів і нарешті почув звук морського прибою, такий рідний і могутній. Разом з цим звуком він ніби наяву бачив лілових крабів, що мешкають у морських глибинах, гігантського спрута, що лежав десь у непроглядній безодні, і блискучий пісок, який дав йому сил в ту останню мить. Він відчував, як уся ця пишнота природи належить йому. Завжди було його, але він ніколи не помічав, не цікавився своїми землями. Він вдихнув це нове повітря: сире і невідоме, але все ж таки – рідне. Король продовжував йти вперед, не знаючи, що чекає на нього попереду, намагаючись відганяти будь-які думки. Всі його кроки супроводжував вираз обличчя Джейн, коли він дав їй яблуко. Як би він хотів пережити разом з нею все те, що слідує після цього жесту. Але він не міг втрачати жодної хвилини, він відчував у собі приплив сил, і боявся, що втратить їх будь-якої миті.

За кілька метрів серед туману почало з'являтися село. Строкаті веселі будинки, великий білий палац, що височіє над своїми яскравими молодшими братами. Він прискорив крок майже до бігу, і ось вони ворота Великих Садів. Табличка з написом села трохи покручена, ніби її хтось гриз. У серці Фелікса все стиснулося від спогаду про той день. Він довго не наважувався заходити у ворота. В очах стояли уявні пустельні вулиці, і він вважав за краще ніколи б не заходити в село, аби тільки не побачити своїх найстрашніших побоювань.

Фелікс обережно ступив на вологий гравій доріжок села. Вдалині почулися голоси, і король побіг углиб села з нестримним шаленством. Звідусіль на нього дивилися люди, так наче сама Мати Природи з'явилася перед ними вперше за історію людства. Жінки зі сльозами на очах стали падати на землю, складаючи руки в безмовній молитві. Все завмерло в страшній тиші. Фелікс незграбно оглядався на всі боки, ловив поглядом кожне обличчя. Вони змогли вижити – його народ зміг вижити! Вони тут, вони ще існують. Адже він і не сподівався побачити хоч когось, не вірив, що вони могли впоратися без нього. Але вони впоралися.

Біля одного з будинків, з оглушливим брязкотом, з вогню впав казан. Безбарвна юшка потекла по доріжці прямо до ніг Фелікса. Він опустив очі на таку неапетитну жижу. Невже його люди їдять це? Радість, яку він відчував ще хвилину тому, змінилася моторошним усвідомленням того, яким було життя в останні місяці, для тих, хто вижив.

Ніхто з мешканців Великих Садів не рухався і, здається, всі боялися зрушити з місця або заговорити, ніби від одного кроку міраж з королем зникне. Діян Великих Садів, той самий, якого Фелікс терпіти не міг, добряче схудлий, першим кинувся назустріч королю:

— Ваша Величність, Ваша Величність, врятуйте нас в ім'я Матері Природи, благаю, — його обличчя спотворювала скорбота.

Фелікс стільки років бачив гордовиті очі Деяна, його пихатість і показну велич, що розгубився, побачивши благання цієї людини. Він хотів щось сказати, але його людям не потрібні були слова, зараз їм потрібна була лише їжа.

Фелікс сів на найближчий пень біля будинку швачки та почав випускати з рук картоплю, пшеницю, різні овочі та фрукти. Хтось кинувся до млина молоти борошно, хтось хапав овочі без розбору і біг у свої будинки за кухонним начинням, але більшість упивалася зубами у все те, що можна було з'їсти сирим. Навколо панувала метушня, всі якимось дивом не врізалися один в одного, не сперечалися за продукти, кожен брав потроху. Ніхто не говорив ні слова, всі були зайняті справою, у повітрі Великих Садів витало щастя, воно відбивалося з усіх жителів Великих Садів і від самого Фелікса. Він був щасливіший за всіх на світі, адже його люди залишилися живі, не всі, але хтось все ж таки зміг вижити. Вони дочекалися його, дочекалися.

На мить він припинив створювати продукти: йому потрібна була секунда, щоб перепочити. Він глянув у небо, а потім на своїх людей і знову глибоко вдихнув сире туманне повітря: невідома погода назавжди відкладеться в його пам'яті символом того, як він знайшов свій народ і нарешті став його справжнім королем.

Жителі Айронвуда невпинно готували у своїх казанах супи, пюре, хтось просто варив овочі, жуючи при цьому яблука та груші, діти бігали навколо, сміючись і кружляючи. І кожна людина в ту мить вдивлялася крізь цей дивний серпанок, намагаючись розглянути свого короля, свого рятівника, коли раптом один із них прокричав:

- Король Фелікс повернувся! Наш король повернувся!

І всі, як один, підхопили цей клич, скандуючи його зі всіх сил. А по тілу Фелікса розтікалося тепло, що наповнювало його могутністю, яку він ніколи досі не мав. Ось де ховалася вся його сила – у любові цих людей. Він дивився на обличчя кожного з них: знав їхні імена, професії, він завжди знав їх усіх. Вони – не безликі ганчір'яні ляльки, ні. Вони – безліч граней його волі і сили, вони маленькі прекрасні шибки одного великого вітража, і він запалить сонце над цим вікном, щоб воно завжди світилося і горіло.