Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

— Я ж казала, що треба було взяти більше овочів, — докірливо сказала Луїза, склавши руки на грудях.

— Овочі? — Ніно удав, що образився. — Я готую м’ясо, а не гарнір! До того ж я вже давно не кухар, а бізнесмен.

— Ти готуєш підгорілі сосиски, бізнесмен, — підколов Кірін, беручи собі одну з тарілки.

— Я на тебе образився! — жартома відповів Ніно, підносячи келих вина. — Пропоную випити за справжню дружбу і за те, що ми всі разом, попри мої згорівши сосиски!

— І за вічно голодного Ніно! — додала Кармен, усміхаючись.

Келихи з гучним дзвоном зійшлися, і ми зробили ковток.

— Камілло, а ну давай, розкажи щось із дитинства. Про те, як ви з Кіріном щось натворили.

Я посміхнувся, відкинувшись на спинку шезлонга.

— О, їхні витівки можна записувати в окрему книгу! — втрутилась Луїза, сміючись.

— Не слухайте її, — я махнув рукою. — Але якщо вже згадали... Пам’ятаєш, Кіріне, як ми з тобою запустили повітряного змія, який потім застряг на даху школи?

Кірін засміявся:

— Та не просто застряг! Ми ще й вирішили залізти за ним і ледь не впали! І мене потім покарали, до речі!

— Бо ти був старший!

— Класика, — хмикнув Ніно. — Старших завжди карають за молодших.

— А пам’ятаєте, як ми намагалися зробити пліт із пластикових пляшок і поплисти ним по річці? — вигукнула Кармен.

— Той пліт потонув за дві хвилини! — розсміялась Луїза.

— Але було весело! — підсумувала Кармен.

Ці спогади огортали приємним теплом, ніби ми знову повернулися в дитинство. Вікторія, притулившись до мене, тихо прошепотіла:

— У вас було таке веселе дитинство.

Я обійняв її за плечі й посміхнувся:

— Тепер настав час створювати нові спогади.

Вона підняла на мене очі, і в них світилися тепло і спокій.

— Тільки без плотів із пляшок, добре?

— Жодних плотів. Тільки теплий плед, вогнище і море, — прошепотів я, легенько торкнувшись її чола губами.

Вітерець став прохолоднішим, і всі поступово закутувались в плед.

— А пам’ятаєте наше перше море? тихо заговорила Кармен, притримуючи плед на плечах. — Коли ми з Камі збирали мушлі й хотіли зробити з них намисто?

— І потім ці мушлі так і залишилися в коробці на горищі, — посміхнувся я.

— Ох, треба буде дістати їх, — замріяно сказала подруга. — Стільки спогадів.

— Вікторіє, а ти часто їздила на море в дитинстві? — несподівано запитала Луїза, звертаючись до Вікторії.

Вікторія на мить задумалася, втупившись у багаття.

— Рідко, — тихо відповіла вона. — У нас із мамою не було на це часу. Вона працювала без вихідних, тому найчастіше ми просто гуляли містом.

Настала коротка тиша. Я відчув, як її пальці мимоволі стиснули мою руку.

— Але тепер я тут. І це найкращий відпочинок, — додала вона, посміхнувшись.

Я легко поцілував її у скроню.

— І тепер тобі доведеться звикати до таких поїздок, — прошепотів я.

— Камілло, ти перетворюєшся на справжнього романтика! — пожартувала Луїза, підморгнувши.

— Просто він намагається замолити свої гріхи, — Ніно підняв келих, посміхаючись.

— Можу почати з тебе, Ніно, — відповів я, піднімаючи брови.

— Ой-ой, я краще замовкну, — Ніно відступив, прикрившись руками.

І поки друзі продовжували щось згадувати та сміятись, Вікторія, закутавшись у плед, поклала голову мені на плече.

— Камілло, — її голос був ледь чутний. — Я ніколи не думала, що відчуватиму себе такою… щасливою.

Я ніжно стиснув її руку.

— І це тільки початок.

Вона злегка посміхнулася й заплющила очі, слухаючи легкий вітер і шепіт хвиль. Море тихо плескалося неподалік, зорі світилися над нами, і я зрозумів — у цей момент нічого більше не мало значення. Лише ця мить. Лише ми.