Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

Вікторія

— Ходімо, — несподівано сказав Камілло, тягнучи мене за руку в невідомий напрямок.

— Але ж… — я повернула голову до друзів, які продовжували про щось сперечатись та сміятись, навколо вогнища.

— Жодних «але» Вікторія. Вони навіть не помітили, як ми пішли. А якщо й помітили, то ще краще.

Камілло впевнено тягнув мене вперед, його рука міцно охоплювала мою, даруючи відчуття тепла й захисту. Кожен його крок був цілеспрямованим і рішучим, і, хоч я не знала, куди ми прямуємо, мені не хотілося вириватися або ставити запитання. Десь позаду залишався гуркіт вогнища, теплі голоси друзів і розсипи сміху, що розчинялися в нічному повітрі. І чесно кажучи, біля вогнища було значно тепліше..

— Замерзла? — запитав Камілло, вже знімаючи з себе спортивну куртку.

— В мене є, Камі.

— Байдуже, — він накинув на мене свою куртку, обережно застібнувши застібку, посміхаючись. — Ходімо.

Я посміхнулась у відповідь, і ми продовжили нашу ходьбу в невідомий напрямок. Прохолодний морський вітер обіймав шкіру, змушуючи мене ще щільніше загорнутися в куртку Камілло. Вона пахла ним — легкими нотками деревних ароматів, чимось невимовно теплим і рідним. Мимоволі я притулилася ближче до його плеча, вдихаючи цей знайомий запах, що огортав мене спокоєм.

— Далеко ще? — тихо запитала я, хоча навіть не сподівалася на конкретну відповідь.

Камілло злегка посміхнувся, не відводячи погляду вперед.

— Майже. Ще трішки.

Його голос був спокійний, майже шепіт, але кожне слово звучало впевнено, ніби він знає, що саме я маю побачити. І знає, що це мені сподобається.

Ми йшли вузькою стежкою вздовж берега, де хвилі ніжно торкалися піску, залишаючи сріблясті сліди у світлі місяця. Далеко вгорі мерехтіли зорі, ніби хтось розсипав по небу діаманти. Місяць високо підіймався над горизонтом, кидаючи м’яке світло на все навколо. Повітря пахло сіллю, морем і свободою.

Раптом Камілло зупинився й озирнувся.

— Закрий очі, — сказав він раптом, і його голос прозвучав так ніжно й серйозно, що я навіть не задумалась.

— Що? Навіщо? — я посміхнулася, утім все ж заплющила очі.

— Просто довірся мені.

В його голосі було щось магічне. Я відчула, як його руки обережно лягли на мої плечі, злегка направляючи мене вперед. Кожен наш крок лунав у тиші лише легким шарудінням піску під ногами. Я відчувала, як ми підіймаємося трохи вгору, можливо, по кам’янистій стежці.

— Ще трохи… — пошепки промовив він. — Добре. Тепер відкрий.

Я розплющила очі й застигла. Ми стояли на невеликій кам’янистій терасі, що відкривала дивовижний краєвид на море. Воно розстилалося перед нами безкрайнім дзеркалом, яке поглинало світло місяця. Хвилі лагідно набігали на берег, і кожен їхній дотик розчинявся у шовковистій піщаній лінії.

— Камілло… — прошепотіла я, не вірячи своїм очам.

Він лише тихо усміхнувся, спостерігаючи за моєю реакцією, а потім сів на один із плоских каменів, потягнувши мене за собою.

— Я знав, що ти втомилася від шуму. Тому… тут тільки ми й море.

В його словах була така простота й щирість, що я відчула, як усередині розливається тепло. Я сіла поруч, обережно притулившись до нього.

— Це… прекрасно, — вкотре прошепотіла я, дивлячись на хвилі, що виблискували в місячному сяйві.

Довгий час ми мовчали. Тиша була наповнена змістом. Лише вітер грався моїм волоссям, а Камілло обійняв мене за плечі, ще ближче притягнувши до себе. Його рука була такою сильною і такою теплою, ніби він міг захистити мене від будь-якого вітру.

— Я часто приїздив сюди, коли хотів бути сам, — раптом зізнався Камілло. — Проте зараз я розумію, що це місце набагато краще, коли ти тут.

Його слова змусили моє серце тремтіти. Я відчула, як мої щоки злегка запалали, хоча вітер тільки охолоджував шкіру.

— Я рада, що ти мене сюди привів, — тихо відповіла я, стискаючи його руку до себе.

Камілло нахилився до мене ближче. Його погляд був таким глибоким, що я ніби потонула в ньому. Хоча, напевно вже давно. Його пальці ніжно торкнулися моєї щоки, змушуючи мене затримати подих.

— Знаєш, Вікторіє, я ніколи не думав, що буду так хвилюватися через когось. Але з тобою… я не хочу нічого приховувати.

Його голос був глибокий, трохи хрипкий, і це змусило моє серце забитися ще швидше. Я ледве стримувала усмішку, втупившись у його очі.

— Тоді не приховуй, — ледь чутно прошепотіла я.

І він не приховував. Його губи м’яко торкнулися моїх. Поцілунок був ніжним, наповненим стільки невимовних емоцій, що я мимоволі заплющила очі. Камілло цілував мене, ніби боявся, що цей момент може зникнути. А я відповідала йому, ніби давно чекала на цю мить.

Його руки міцно обіймали мене, притискаючи до себе. Я відчувала кожен подих, кожен дотик, і здавалося, що світ зупинився. Лише ми двоє і нічне море.

— Здається… я закохався в тебе ще з першої нашої зустрічі, — несподівано промовив він, і його голос був настільки тихим і глибоким, що слова, здавалося, впали прямо мені в серце.