Читати книгу - "Вогнем і мечем"

Тим часом Богун із козаками через тин, Володийовський через тин, деякі відстали, в декого коні на скаку перевернулися. Подивився Заглоба: Богун на рівнині, Володийовський на рівнині. Козаки врозсип і тікати, жовніри поодинці за ними. У Заглоби подих перехопило, очі ледве не вилізли з орбіт. Що ж він побачив? А ось що: Володийовський, мов гончак за вепром, по п’ятах за Богуном несеться, отаман повертає голову, заносить шаблю!..

– Б’ються! – кричить Заглоба.

Іще мить, і Богун падає разом із конем додолу, кінь Володийовського топче його копитами, і невеличкий лицар кидається навздогін за іншими втікачами.

Та Богун іще живий, він підхоплюється і біжить до порослих чагарниками пагорбів.

– Тримай його! Тримай! – реве Заглоба. – Це Богун!

З’являється нова ватага козаків, яка дотепер за пагорбами переховувалась, а зараз, коли її помітили, шукає нового шляху до втечі. За нею, приблизно за півверсти, мчать жовніри. Козаки наздоганяють Богуна, оточують, підхоплюють і забирають із собою. І ось уже вся ватага зникає в заворотах яру, а за нею зникають із очей і переслідувачі.

На майдані зробилося тихо й порожньо: навіть жовніри Заглоби, відбиті Володийовським, скочивши на козацьких коней, помчали разом з іншими навздогін за втікачами.

Заглоба спустив драбину, зліз із сінника і, вийшовши із хліва на майдан, огледівся. На майдані лежали без ліку вбиті запоріжці та близько дюжини жовнірських трупів. Шляхтич поволі між ними пройшовся, уважно кожного лежачого обдивився й опустився біля одного на коліна.

Коли він за хвилину підвівся, у руці в нього була бляшана манірка.

– Повна, – пробурмотів Заглоба.

І, піднісши до вуст, задер голову.

– Нічогенька!

Потім знову оглядівся навколо і ще раз повторив, але вже голосом куди бадьорішим:

– Я вільний.

Після чого попрямував до хати, переступив через труп старого бондаря, вбитого козаками, і зник за дверима. Коли ж вийшов, навколо крижів його, поверх кунтуша, вимазаного гноєм, сяяв Богунів пояс, густо розшитий золотом, а за поясом ніж, оздоблений великим рубіном.

– Господь нагородив за відвагу, – бурмотів він, – ось і гаманець набитий вельми туго! Ну, розбійнику мерзенний! Тепер не втечеш, сподіваюсь! Але ж і невеличкий жевжик, бач, який! Щоб йому ні дна, ні покришки. Невеличка щучка, та гострий зубчик, біс би його забрав. Знав я, що він славний воїн, але щоб отак Богунові насісти на хвіст – такого я, по правді кажучи, не чекав. Подумати лишень: миршавий тілом, а скільки вогню та завзяття! Богун би його міг за пояс засунути, як ножик. Щоб йому пусто було! Ой, ні: поможи йому, Всевишній! Видно, він Богуна не впізнав, а то б порішив. Тьху, як порохом тхне, аж у носі засвербіло! Одначе я ж бо з якої халепи вибрався – в таку мені ще потрапляти не доводилося! Слава тобі, Господи!.. Та Богуна ж бо він як хвацько! Треба буде до цього Володийовського придивитися: диявол у ньому сидить, не інакше.

Так приказуючи, Заглоба сів на порозі хліва й почав чекати.

Невдовзі вдалині на рівнині показалися жовніри, що поверталися після розгрому ворога. Попереду їхав Володийовський. Побачивши Заглобу, невеличкий лицар пришпорив коня і, спішившись, попрямував до нього, вигукуючи здалеку:

– Невже це я вашу милість живим бачу?

– Мене власною персоною, – відповів Заглоба. – Нехай нагородить вас Бог, що з підмогою прибули.

– Дякуйте Богові, що вчасно, – сказав Володийовський, радісно потискуючи Заглобі руку.

– Але ж звідки ви, пане, про мою біду дізналися?

– Селяни з цього хутора знати дали.

– О, а я вже думав, вони мене зрадили.

– Що ви, це добрі люди. Парубок із дівкою ледве втекли, а з іншими що, вони й не знають.

– Якщо не зрадники, значить, усіх козаки порішили. Он господар лежить коло хати. Ну, гаразд, доволі про це. Говоріть скоріше, мосьпане: Богун живий? Утік?

– Невже це Богун був?

– Авжеж! Той, без шапки, в сорочці та шароварах, котрого ваша милість звалили з конем разом.

– Я його в руку поранив. От досада, що не впізнав… Але ви ж, ви що тут наробили, пане?

– Я що наробив? – перепитав Заглоба. – Ходімо зі мною – та дивіться добре!

Із цими словами він узяв пана Міхала за руку та повів до хліва.

– Дивіться, – повторив він на порозі.

Володийовський спершу зі світла нічого не міг уторопати, але, коли очі його звикли до темряви, побачив тіла, що нерухомо лежали на купі гною.

– А цих хто перебив? – здивовано запитав він.

– Я, – відповів Заглоба. – Ви запитуєте, що я наробив? Дивіться!

– Одначе! – промовив молодий офіцер, похитавши головою. – А як це ви умудрилися?

– Я там, нагорі, оборонявся, а вони на мене і знизу лізли, і з даху. Не знаю, чи довго, – в бою часу не помічаєш. Так, це був Богун, сам Богун із чималою силою – козаки як на підбір. Згадає він тепер вас, мосьпане, та й мене не забуде! Іншим разом я розповім, як потрапив у полон, що витерпів і як Богуна вишпетив, – ми з ним іще декількома словами перекинутися встигли. А сьогодні я надзвичайно fatigatus, ледве на ногах стою.

– Одначе, – повторив іще раз Володийовський, – нічого не скажеш, відважно ви, мосьпане, трималися. Одне лишень зауважу: рубака з вас ліпший, аніж полководець.

– Пане Міхале, – промовив шляхтич, – не час зараз заводити такі розмови. Краще подякуймо Богові, що нам з вами послав таку блискучу перемогу, котра нескоро з пам’яті людської зітреться.

Володийовський із здивуванням подивився на Заглобу. Йому дотепер здавалося, що він сам здобув цю перемогу, та старий шляхтич, видно, хотів поділити з ним лаври.

Одначе пан Міхал тільки подивився на приятеля, похитав головою і сказав:

– Нехай буде так, гаразд.

За годину обидва друга на чолі з’єднаних загонів рушили по дорозі, що вела в Ярмолинці.

Люди Заглоби майже всі були цілі, позаяк, заскочені зненацька сонними, не чинили опору; Богун же, котрому звелено було дістати язика, наказав жовнірів не вбивати, а брати живими.

Розділ VIII

Богунові, хоч яким безстрашним та обачним він був отаманом, Господь не дав удачі в тій експедиції, куди його відрядили стежити за вигаданою дивізією князя Яреми. Він лише утвердився в думці, що князь дійсно кинув усі сили проти Кривоноса: так говорили взяті в полон люди Заглоби, котрі самі свято вірили, буцім Вишневецький іде за ними слідом. Через те бідолашному отаманові нічого не лишалось іншого, окрім як повертатися хутчіш до Кривоноса, та й це завдання було не з легких. Лише на третій день зібралося біля нього дві з чимось сотні козаків, решта