Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

увечері додому, дивиться на неї з ненавистю, він ненавидить її за те, що вона так розтовстіла й обрезкла, йому гидке її фарбоване волосся, її величезні груди, її байдужість до профспілкової роботи. Цодумки він порівнює її з молодою вродливою єврейкою з тугими персами й соковитими вустами, що сьогодні ввечері виступала на зборах. Так, це те, що треба. Це можна подати так, що пальчики оближеш, і головне — правдивої В миттєвому спалаху прозріння він осягнув увесь внутрішній світ жінки такого типу.

Її рання байдужість до чоловікових пестощів. Прагнення материнства й забезпеченого існування. Брак інтересу до чоловікових ідеалів. Жалюгідна симуляція під час статевого акту, який насправді вже давно викликає в неї огиду. Так, це буде блискучий розділ.

Жінка, яку він зустрів по дорозі, була Марія, дружина Гаррі Моргана; вона поверталася додому з приймальної шерифа.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

Човен Фредді Уоллеса «Королівська мушля», зареєстрований під номером серії «Тампа V», мав тридцять чотири фути завдовжки, і корпус його був пофарбований у білий колір; носова палуба човна була ясно-зеленого кольору, і кокпіт усередині був ясно-зелений. Дах рубки теж був ясно-зелений. Назва човна й порту приписки — Кі-Уест, Флоріда, — була намальована чорними літерами на кормі. Човен не мав щогли. Штурвал захищали переднє вітрове скло й два бокових; переднє скло було розбите. У свіжопофарбованій обшивці корпуса зяяло кілька кульових пробоїн. Кулі попробивали обидва борти, за якийсь фут нижче від планшира в передній частині кокпіта. Ще кілька таких пробоїн було майже на ватерлінії в правому борті, навпроти заднього стояка, що підтримував рубку — власне, дашок над штурвалом. Якась темна рідина витекла з найнижчих пробоїн і налипла глейкими гронами на свіжій білій фарбі.

Човен дрейфував бортом до легкого північного вітру, миль за десять від маршрутних ліній танкерів, що йдуть на північ, — весела біло-зелена пляма на тлі темно-синіх вод Гольфстріму. Жмутки пожовклих від сонця саргасових водоростей повільно пропливали під бортами, а вітер трохи пригальмовував дрейф човна, спрямований на північний схід, до головної течії Гольфстріму. На човні не помітно було ніяких ознак життя, хоч з-поза планшира виглядало трохи роздуте тіло чоловіка, що лежало на сидінні над лівим паливним баком, а з довшого сидіння над правим баком інший чоловік, здавалося, перегнувся через борт, щоб умочити руку в воду. Голову й плечі його освітлювало сонце, і там, де його пальці майже торкалися води, зібралася зграйка дрібних — дюйм-два завдовжки — рибок, овальних, золотавих, з фіолетовими смужками на боках; покинувши гущавину водоростей, ці рибки ховалися в затінку дрейфуючого човна, й щоразу, як з нього щось крапало у воду, ці рибки накидалися на краплю і тислися та метушилися навколо неї, аж поки вона не зникала без сліду. Дві сірі риби-причепи, дюймів зо двадцять завдовжки, кружляли в затінку під днищем човна, то розтуляючи, то стуляючи довгасті присоски на своїх пласких головах; але вони, видно, не могли пристосуватися до ритму крапель, якими живилися дрібні рибки, і коли крапля падала, нерідко опинялися десь по той бік човна. Вони давно вже пообривали яскраво-червоні згустки й нитки, що звисали у воді з найнижчих пробоїн у корпусі — ковтаючи їх, вони шарпали бридкими головами й звивалися довгастими, звуженими до хвоста тілами. Тепер їм не хотілося кидати місця, де пощастило так добре й так несподівано поживитися.

В кокпіті було ще троє чоловіків. Один, мертвий, лежав на спині під штурвальним сидінням, на якому його застала смерть. Скоцюрблений труп другого лежав, привалившись до шпігату, під заднім стояком рубки. Третій, ще живий, але давно знемо-жений маренням, лежав на боці, підклавши під голову руку.

Під настил кокпіта натекло повно бензину, і він хлюпав щоразу, як човен перевалювався з борту на борт. Цьому чоловікові, Гаррі Моргану, марилося, що то хлюпоче у нього в животі, і йому здавалося, що живіт у нього як велике озеро, в якому хвилі плещуться водночас об два береги. Відчуття це виникало тому, що він лежав тепер, підігнувши ноги й відкинувши назад голову. Вода в тому озері — в його животі — була страшенно холодна; така холодна, що, коли він занурився в неї коло берега, в нього заклякло тіло, і тепер йому було нестерпно холодно, і в роті був присмак бензину, неначе він щойно посмоктав гумовий шланг, щоб спорожнити паливний бак. Він знав, що ніяких баків не спорожняв, а проте відчував холод гумового шланга, що немов заповз йому в рот і тепер згорнувся, холодний, довгий і важкий, у нього всередині. За кожним його віддихом шланг скручувався все холоднішими й твердішими витками в його нутрощах, і Гаррі вже здавалося, що то під хлюпіт

Озера заповзає в нього велика слизька змія. Він боявся її, та хоч вона була в ньому, він знав, що вона водночас і десь дуже далеко, а по-справжньому дошкуляв йому тепер тільки холод.

Холод проймав його наскрізь, болючий холод, відчуття якого не притуплялось, і він лежав тепер нерухомо, прислухаючись до цього відчуття. Перед тим якийсь час йому здавалося: якби можна було прикрити себе самим собою, то він зігрівся б, як під ковдрою, а потім ненадовго йому здалося, що він і справді лежить прикритий і зігрівається. Але то було тепло від крововиливу, що почався, коли він підтяг коліна, і, відчувши, як воно зникає, він зрозумів, що неможливо прикрити себе самим собою, що цього холоду не позбутися й лишається тільки терпіти його. І він лежав і всім єством своїм опирався смерті ще довго після того, як втратив здатність мислити. Дрейфуючий човен повернувся на хвилях, Гаррі лежав уже в затінку, і йому робилося дедалі холодніше.

Катер дрейфував з десятої години попереднього вечора, а тепер знову наставав вечір. На водах Гольфстріму не видно було нічого, крім саргасових водоростей, кількох рожевих, роздутих, перетинчастих медуз, що безтурботно гойдалися на хвилях, і далекого димку танкера, що йшов з вантажем із Тампіко на північ.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

— Ну? — сказав Річард Гордон своїй дружині.

— У тебе на сорочці губна помада, — сказала вона. — І під вухом.

— А що ти про це скажеш?

— Про що про це?

— Про те, що я побачив, коли ввійшов. Ти лежала на кушетці з тим п'яним телепнем.

— Не вигадуй.

— Ти ще й заперечуєш?

— Ми сиділи на кушетці.

— В темряві.

— А ти де був?

— ! У Бредлі.

— Авжеж, — сказала вона. — Я знаю. Не підходь до мене. Від тебе тхне тією жінкою.

— А чим тхне від тебе?