Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

освіту, а з другого — у зв’язку з дружиною свого побратима у професії, була давня розбіжність у поглядах, бо окуляри в Лінднера зблискували навсібіч, мов два щити в ратоборця подвійної моці. При Аґаті він почувався ніяково; та якби вона побачила його тепер, то він видався б їй офіцером, і то офіцером загону досить грізного. Адже справді мужня душа завжди ладна допомогти, а ладна допомогти вона через те, що мужня. Він спитав себе, чи правильно поводився перед вродливою жінкою, й відповів собі: «Було б хибно, якби горда вимога підкорятися закону стосувалася тих, хто для цього надто слабкий; і гнітюча вийшла б картина, якби формувати й берегти мораль мали право лише бездушні педанти; тому на живих і міцних покладено обов’язок усіма силами й інстинктами свого здоров’я прагнути дисципліни й обмеження; вони мають підтримувати слабких, торсати неуважних і стримувати невгамовних!» Враження він мав таке, що цього домігся.

Так само, як набожна душа з Армії спасіння користується військовою уніформою й військовими звичаями, Лінднер почав послуговуватись певними солдатськими формами мислення і навіть не боявся поступатись ніцшеанській «владній людині», яка для буржуазного розуму тієї доби була ще каменем спотикання, а для Лінднера — й каменем гострильним. Про Ніцше він зазвичай казав, що не можна стверджувати, буцім той був поганою людиною, але його теорії, очевидно, не позбавлені перебільшення й далекі від життя, і причина цього в тому, що філософ зневажливо ставиться до співчуття; бо через це він, мовляв, не пізнав дивовижного дарунку у відповідь від слабкого, дарунку, яким слабкий надає сильному ніжности! І Лінднер, протиставляючи цьому власний досвід, сповнений щасливих намірів, міркував: «По-справжньому великі люди в жодному разі не допускають, щоб із них робили марний культ, відчуття власної величі вони пробуджують у людей тим, що схиляються до них, а то й, коли треба, задля них навіть офірують собою!» Переможно і з дружнім осудом, що закликав не забувати про гідність, Лінднер зазирнув у вічі молодій закоханій парі, яка, міцно обійнявшись, саме простувала знизу йому назустріч. Парочка, однак, виявилася досить вульгарною, бо юний телепень, що становив її чоловічу частину, у відповідь на Лінднерів погляд примружив очі, несподівано вистромив язика й кинув: «Фе!» Професор, не готовий до такої глузливої й ницої погрози, злякався, проте вдав, нібито нічого не помітив. Він був чоловік дії і заходився шукати поглядом поліцая, який мав бути десь поблизу й забезпечити публічний захист його чести; але цієї миті Лінднер, наткнувшись ногою на камінь, спіткнувся, зробив різкий рух і злякав зграйку горобців, що саме влаштували багату трапезу на купі кінських яблук; цей горобиний переполох став для Лінднера застереженням і останньої миті змусив його, не давши йому з ганьбою впасти, в такому собі немовби танцювальному па перескочити через подвійну перешкоду. Озиратися він не схотів і вже по хвилі лишився дуже задоволений собою. «Треба бути твердим, як алмаз, і ніжним, як матір!» — пригадався йому давній вислів сімнадцятого сторіччя.

Він високо ставив і чесноту скромности й тому якимсь іншим разом нічого такого про себе не стверджував би. Але Агата ох як збентежила йому кров! З другого боку, негативний полюс його почуттів становило те, що ця божественно ніжна жінка, яку він застав у сльозах, наче янгол пресвяту діву в росі, — ні, хизуватися він не хотів, одначе як же все-таки швидко робить людину пихатою її схильність до поезії! Тому далі він почав розмірковувати вже суворіше: те, отже, що ця нещасна жінка надумала порушити складену перед Богом обітницю, бо в її намірі розірвати шлюб він вбачав саме таке порушення. На жаль, він не сказав їй про це рішуче, як належало б сказати — тоді, коли стояв з нею віч-на-віч (Господи, скільки, знову ж таки, близькости в цих словах!); отже, він, на жаль, не заявив їй про це досить рішуче; він пригадував лише, що говорив загалом про надто легковажні звичаї і про те, як і чим від них захиститися. Боже ім’я тоді, до речі, з його вуст не злетіло, запевне ні, хіба що випадково, коли до слова прийшлося; і та безпосередність, та, можна сказати, невимушена, нешаноблива поважність, з якою Агата спитала в нього, чи вірить він у Бога, ображала його навіть тепер, коли він про це згадував. Бо по-справжньому набожна людина не дозволить собі просто так, ні з сього ні з того, грубо й відверто думати про Бога. Авжеж, і щойно Лінднерові спало на думку це припущення, він пройнявся до Агати такою відразою, ніби наступив на гадюку. І поклав собі, що в разі якщо йому доведеться коли-небудь нагадати тій жінці про її обов’язок, то зробить він це, лише спираючись на здоровий глузд, який тільки й гідний земних справ і задля того й існує на світі, щоб не кожна невихована людина обтяжувала Господа Бога своїми давно вирішеними бентегами; а тому він уже тепер, не гаючись, звернувся до здорового глузду, і йому відразу пригадалися слова, які слід було б сказати жінці, що збилася з праведного шляху. Слова про те, наприклад, що шлюб — це не особиста справа, а суспільний інститут; що перед ним стоїть величне завдання — розвивати почуття взаєморозуміння й відповідальности, загартовувати народ, привчаючи людину зносити жорстокі труднощі; ба навіть — хоча про це можна додати, лише суворо дотримуючись такту, — що саме завдяки своїй тривалості подружнє життя стає найкращим захистом від надмірних пристрастей. Людину Лінднер уявляв собі — можливо, й не без підстав — таким собі напханим чортами лантухом, якого треба міцно зав’язати, а зав’язку професор вбачав у непохитних засадах.

Як цей співчутливий чоловік, котрий з фізичного боку нічим, крім зросту, не вирізнявся надмірністю, дійшов переконання, що треба щокроку приборкувати себе, лишалося, звісно, загадкою, і легко розгадати її можна було, знаючи тільки, яка з цього користь. Коли Лінднер уже спустився до підніжжя пагорба, шлях йому перетнув загін солдатів, і він зворушено й ніжно дивився на спітнілих молодих хлопців, що, позбивавши на потилицю пілотки, з отупілими від стоми обличчями нагадували вервечку вкритих курявою гусениць. На тлі цього видовища його відразу до легковажности, з якою Агата ставилася загалом до розлучення, пом’якшила мрійлива втіха, що таке буде і з його вільнодумним колегою, і цей внутрішній порух усе ж таки знов нагадав йому про неминучу потребу недовіряти людській природі. Тож він поклав собі (якщо така нагода справді трапиться, до того ж не з його вини, ще