Читати книгу - "Кіберіада"

ви не бачите причини? Я чесно намагався виправдати вашу сліпоту, але невже ви й справді не розумієте, наскільки будівничий досконаліший від будованого і як воно марнує всю свою силу? Це однаково, якби з допомогою геніальної техніки і швидких, мов блискавка, комп’ютерів зводилися будівлі, котрі б хилилися зразу ж після того, як тільки приберуть риштовання. Халупи, та й годі! Це так, якби з інтегральних схем конструювати тамтами, більйони мікроелементів склеювати в палиці, із світловодів плести канати — невже ви не бачите, як у кожному дюймі тіла високий порядок переходить у низький, як там над неперевершеною мікроархітектонікою глумиться простацька і груба макроархітектоніка? Причина? Але ви її знаєте: ПЕРЕДАВАЧ ІСНУЄ НА ТЕ, АБИ ЙШЛА ПЕРЕДАЧА.

Відповідь міститься в цих словах, але ви ще не дійшли до їхнього глибинного змісту. Що б не було організмом, воно має служити передачі коду, і тільки! Саме тому на цьому завданні виключно зосереджуються природний добір і селекція — їм діла нема до якогось «поступу». Я вдався до поганого образу, організми — це не будівлі, а лише будівельне риштування, отже, будь-яка тимчасовість — це властивий їм стан, оскільки більшого й не треба. Передай код далі, і житимеш хвилину. Як це сталося? Чому старт був такий блискучий? Тільки однісінького разу на світанку життя — Еволюція стояла перед вимогами, які були сумірні з її найвищими можливостями. Вона мала подолати ці гігантські труднощі й розв’язати задачу до кінця — або ж визнати свою поразку. Бо на мертвій Землі висмоктування життя із зірки і квантовий обмін речовин були доконечно необхідні. І річ не в тім, що енергія зірки — променева енергія— найважче засвоюється колоїдним розчином. Усе або нічого; тоді не було нічого іншого, на чому можна було б пастися! Запасу органічних сполук, які сплелися в життя, вистачило якраз на це й тільки на це — зірка зразу ж стала другорядним завданням. А далі єдиним захистом від нападів хаосу, ниткою, натягнутою над прірвою ентропії, міг бути тільки надійний передавач порядку — тому з’явився код. Завдяки чуду? Де там! Завдяки мудрості Природи? Але це така ж мудрість, як і та, про яку я вже казав, коли велика зграя щурів потрапляє в лабіринт. І, хоч який би він був заплутаний, якийсь щур неодмінно досягне виходу; саме так біогенез дійшов до коду — за законом великих чисел, згідно з ергодичною гіпотезою. Виходить, сліпа доля? І це ні, бо ж виник не одноразовий, замкнений у собі рецепт, а зародок мови.

Це означає, що коли молекули склеювалися одна з одною, виникли такі сполуки, які називаються реченнями, тобто вони належать безкінечному просторові комбінаторних шляхів, і цей простір — як чиста потенція, як віртуальність, як артикуляційна база, як система правил відмінювання і дієвідмінювання — їхнє володіння. Не менше, але й не більше, — це лише безліч шансів, а не система автоматичних реалізацій. Бо й тією мовою, якою ви розмовляєте, можна висловити як мудрість, так і дурницю, можна відобразити світ, а можна тільки плутані думки промовця, адже й бурмотіння може бути надто складним!

Отже, тоді — я повертаюсь до цього — з огляду на безліч вихідних задач, виникли дві незліченні групи їхніх розв’язань. Одначе то була вимушена, а тому лише хвилинна геніальність! Надалі її було змарновано.

Складність вищих організмів… як же ви її шануєте! І справді, хромосоми плазуна чи ссавця, розтягнуті в нитку, в тисячу разів довші за таку ж хромосомну нитку амеби, найпростішого, водорості. Але чим, власне, обернулися такі надлишки, накопичені протягом епох? Подвійною ускладненістю — ембріогенезу, а також його наслідків. Та насамперед ембріогенезу, бо розвиток плоду є такою ж цілеспрямованою траєкторією у часі, як траєкторія снаряду в просторі. І достоту так, як найменше зміщення жерла призвело б до величезного відхилення від цілі, так і будь-яке дефокусування етапів розвитку плоду прирекло б його на дочасну загибель. Тут і тільки тут Еволюція попрацювала добряче. Тут вона трудилася під суворим контролем, визначеним метою — підтримкою коду, — звідси й неослабна увага і щедрість засобів. Саме тому Еволюція віддала генну нитку ембріогенезу, тобто не будові організмів, а їхній побудові.

Складність вищих організмів — це не успіх, не тріумф, а пастка, бо вона втягує їх у марну метушню з дріб’язковими проблемами і водночас відрізає шлях до високих можливостей, як-от, скажімо, використання у великому масштабі квантових ефектів, або залучення фотонів для підтримки гармонії організму, — всього й не перелічиш. Але еволюція опустилась, перейшовши від ускладнення лише до подальшого зростання цього ускладнення. Повороту назад не було, бо що більше жалюгідних хитрощів, то більше рівнів утручання, а отже, й перешкод, а звідси й нових ускладнень дальшого порядку.

Еволюція рятується тільки втечею вперед — у банальну мінливість, а позірне багатство форм, — позірне, бо це лише купа плагіатів і компромісів. Життю вона ускладнює життя, заводячи всякі зручні нововведення й створюючи тривіальні дилеми. Від’ємний градієнт не відкидає ні вдосконалень, ні своєрідної еквілібристики дій, він лише визначає, що м’яз гірший за водорость, а серце гірше за м’яз. Наявність цього градієнта означає, що елементарні життєві задачі годі розв’язати набагато ліпше, ніж це вже зробила Еволюція. Але задачі вищих порядків вона обійшла, і нічого більше.

Чи це означає, що землі просто не пощастило? Що це осібна фатальність, виняток з ліпших правил? Аж ніяк. Мова Еволюції — як і кожна мова! — досконала в потенціях, але ж вона була сліпа. Вона подолала свою першу, гігантську, перешкоду і з тієї висоти почала верзти дурниці, занепадаючи, забуваючи про метафори, бо чи відповідала гіршому рівню своїх діянь. Чому ж так сталося? Ця мова діє артикуляціями, які складаються на молекулярному дні матерії, тобто працює вона знизу вгору, тому її фрази є лише пропозиціями успіху. Збільшившись до розмірів тіл, ці пропозиції вже як види організмів вступають в океан, а звідти — на суходіл. Сама ж Природа зберігає нейтральність, адже вона — фільтр, який пропустить будь-яку форму організмів, здатну передати код далі. А чи зроблять це краплі чи гори м’яса, її це не обходить. Саме через те на цій осі — розмірів тіла — і виник від’ємний градієнт. Природа не прагне до якогось там поступу й тому пропускає код незалежно від того, звідки він брав енергію — від зірки чи гною. Зірка і гній — ясна річ, що тут ідеться не про естетичність джерел, а про відмінність між вищою енергією, яка має універсальні можливості перетворення,