Читати книгу - "Жінка в пісках"

— Щось починається?

— Непогана людина...— «Неголена фізіономія» з цигаркою в зубах знову починає гойдати головою.— Не такий уже поганий, та все одно його ненавидять. Бо занадто спритний — це багатьом не до вподоби. Та найгірше те, що роботяг з бараків наказав годувати і поїти в кредит, а начальникові будівельної контори дав хабара, щоб той відраховував борги з їхньої платні.

— Ого!..

— В пошуках заробітків їх занесло аж сюди, де розваг ніяких, тож вони напиваються у кредит, хоча розуміють, що потім каятимуться. Хитро витрушують у них гаманці!

— Дивно, коли зчиняють бучу через таку дрібницю, правда?

— Післязавтра... п’ятнадцятого — день виплати... Ось у чому річ... Ще одну вип’єте?

— Ага, тільки за власні гроші.

«Неголена фізіономія» гасить цигарку об край газової плитки і хихоче. Мій погляд перебігає по корпусу автобуса й зупиняється на продовгастому дзеркалі, яке дозволяє водієві бачити, що відбувається на березі річки. П’ятеро людських постатей, нахилившись над вогнем, завмерли, наче на картині. «Неголена фізіономія», немов розмовляючи сам із собою, веде далі:

— Еге, непогана людина... А жінки тут, щоб ви знали,— самі покидьки, інші від таких тікали б, не озираючись, а тим з бараків однаково, з ким спати, хоч би й з колодою... Одна, кажуть, будь-кого до себе підпускає, а сама хропе і,кажуть, так мільйон уже збила...

— А чи немає в нього ворога?

— Та ви погляньте! — Голос «неголеної фізіономії» зазвучав фальцетом.— Он там люди збираються... Дивно, правда?.. Ненавиджу такі збіговиська... А ті, що на дамбі, напевне, сторожать...

— Може, дарма ви хвилюєтеся?

— Напиваються, як свині. Видно, всі автобуси хочуть випорожнити. Їй-бо, скоро й до нас присунуть.

— Хтось орудує ними, як маріонетками?

— Не знаю...

— Скажімо, член муніципалітету, що має тут вплив...

— Ви теж маєте значок?.. Навіть якщо під вилогою, негайно викиньте!

Однак я все ще легковажив обстановкою. Вважав, що, навіть якби щось і сталося, то закінчиться воно щонайбільше лайкою і погрозами. Нехай побешкетують. Це означатиме, що в клієнтчиного брата є вороги. Найважливіше — скориставшись цією нагодою, рознюхати, хто вони. Навіть коло починають креслити з однієї точки і закінчують іншою... В кожного лабіринта є свій вхід і вихід... Зрештою, мені байдуже, що станеться, аби тільки було якомога цікавіше, яскравіше...

Мабуть, від холоду та напруження саке мене зовсім не п’янить. А може, чарка занадто груба, і здається, що випив більше, ніж насправді. Попросив ще одну порцію — четверту.

Троє робітників, ухопившись за руки, кривуляючи підійшли до нашого автобуса. Заточуються всі троє, бо середній, у кімоно на ваті, якого підтримують товариші, ледве стоїть на ногах. Цибань з випнутим підборіддям, лівий у трійці, мовчки окинув мене гострим поглядом від голови до пояса. Напевне, шукав того значка? Чоловік у ватяному кімоно верещить: «Саке! Саке!» — затинається і ридма плаче: «Ти бач, мене вважають пропалим безвісти!.. Жінка подала заяву до управи, й тепер мене розшукують...» — «Не переживай,— приємний на вигляд, приземкуватий, з ріденьким волоссям чоловічок заспокійливо гладить заплаканого приятеля по плечу,— не побивайся, бо не поможе...» — «Саке! — репетує чоловік у ватяному кімоно і далі нарікає: — Та що там заява про пропалого безвісти! Напиши, бач, їй листа!.. Коли там дізнаються, що в мене є робота, позбавлять її допомоги. А я ж їй казав: потерпи два роки, вважай, що твій чоловік помер, і якось перебідуєш на державній допомозі...» Несподівано рівним і спокійним голосом почав і цибань: «Не бери собі того до серця! То не жінчина вина, а управи. Їм закортіло одрізати жінці допомогу, тому і втручаються...» — «Заява про розшук у бригадира. І він загрожує: або сам пиши, або я зв’яжуся з управою...» — «Не переживай! Ми свідки, що ти тут живеш. Цілісінький, з руками й ногами... Який же ти пропалий безвісти? Сміх, та й годі! Ти ж тут, з нами...» — «Авжеж, я тут, з вами».— «Ти тут, з нами»,— хором проказують цибань і приземкуватий чоловічок. «Дайте саке, хай їм грець! А писати листа не хочу!..» — «Управа хитрує... Але ти не переживай!..» — «Не журись, сказано тобі — ніякий ти не пропалий безвісти, тож вип’ємо саке, а до патінко[24] не підемо».

«Неголена фізіономія», піднявши великий палець, наче подає мені якийсь знак... Кидаю погляд на дзеркало біля вітрового скла — клієнтчин брат, стоячи приблизно посередині між вогнем та автобусом, помахує мені рукою... Я нишком, щоб не помітила трійця чоловіків, спішу до нього... По гальці дуже важко йти... А може, то я сп’янів дужче, ніж мені здається?..

Брат хапає мене за руку і, відводячи вбік, у темряву, захекано випалює:

— Щось дивне відбувається, ви б краще тікали.

— Дивне в якому розумінні?

— Сам не доберу...— Він стривожено оглядається.— Щось затівається.

— А я щойно бачив кумедного п’яницю. Рюмсав, дізнавшись, що його розшукують, як пропалу безвісти людину...

— Ет, заплішений дурень!

— А власник паливної